Нещодавно я мала неприємну розмову із донькою. Все це через зятя. Він тільки й може, що сидіти на дивані. Втратив роботу вісім місяців тому і відтоді не може знайти нову. А моя дочка сидить у декретній відпустці, сама не працює. Ми годуємо їхню родину. Свати ще допомагають.
Я вмовляю зятя піти хоч на якусь роботу, адже так не можна. Але донька його захищає, каже, що негоже з його досвідом іти абикуди. Ага, а просити допомоги у батьків, коли тобі понад тридцять років – це нормально, звичайно.
Одружилися вона років зо два тому, півроку тому з’явилась дитина. Це було щастям, але воно затьмарене тим, що у декреті донька отримує якісь копійки, а зять вісім місяців не може знайти роботу.
Квартира, в якій живе ця сім’я, куплена на гроші, подаровані нами та батьками чоловіка. Ремонт молодь зробила самостійно, коли ще були гроші та роботи. Вони розподіляли кошти надто необдумано, але ми не втручалися. Заробили – витрачають. Мають право.
Не знаю, чи просили вони грошей у сім’ї зятя, але в нас не брали жодної копійки доти, доки дочка не пішла в декрет, а її чоловік не звільнився. Сталося це майже одночасно. Скупчити вони нічого не встигли, от і попросили про допомогу. Нам не залишалося нічого іншого, як допомогти.
Зять клявся, що ось-ось піде на роботу і одразу віддасть усе, що вони від нас отримали. Але нам не потрібно, щоби вони щось повертали. Нехай живуть нормально. Пройшло вже багато часу, а роботу зять не знайшов. Усі речі для дитини купували ми разом із сватами.
Діти завжди дякували нам, тут жодних питань. Але нам не подобалося, як зять ставиться до життя. Якщо ти чекаєш дитину незабаром, ти повинен піти на хоч якусь роботу, нехай навіть і таксистом чи двірником. Аби платили гроші. Ось що я думаю.
Одного разу на родинному святі де зібрались усі, ми обговорювали нашу нову покупку – кавомашину. І тут зять голосом експерта заявляє, що подібна річ повинна бути дорожчою тисяч на десять. І якщо вже брати, то не таку, як купили ми. І взагалі він хоче придбати собі хорошу, бачив за двадцять п’ять тисяч, Смак кави буде кращим ніж у кав’ярні.
Простіть мене, але я не витримала цієї заяви.
— Які двадцять п’ять тисяч? Звідки? та ти на підгузки для малюка не маєш. Хліб тобі ми купуємо, а ти про кавомашину говориш?
Зять почервонів і вилетів з-за столу. Донька мені при всіх сказала, що я не маю права так говорити з її чоловіком і батьком її дитини. а вигадувати шмат хліба – останнє діло.
Але я вже просто не витримала. У мене піля його слів усі гальма відмовили. Свати теж пішли мовчки і чоловік сказав, що я не мала права такого говорити.
Тепер зі мною ніхто не розмовляє. Усі, бачте не схвалюють того, як я про зятя говорила. Але от що цікаво – він пішов таксувати.
Я про свій вчинок не шкодую зовсім і вважаю що в усьому права.
Головна картинка – pexels.
