Із Вадимом ми у шлюбі ось уже 15 років. Є у нас двоє дітей, 13 років та 6. Начебто все у нас було нормально. Зрозуміло, що не без дрібних непорозумінь. Але це буває у всіх сім’ях. Неможливо жити з людиною десятки років і щоб все ідеально прямо було. Працювали всі ці роки і я, і чоловік. Все ж таки двоє дітей, тягнути якось це все треба, та й складали ще гроші дітям на навчання, окремий рахунок відкрили, щоб накопичити на квартири обом. До всього поставилися з надзвичайною серйозністю.
Місяць тому чоловіка ледве витягли з того світу. Мало того, ще й ходити не може, розмовляє погано, тільки лежить.
Справа в тому, що коли таке трапилося з Вадимом, нікого це особливо не хвилювало. Свекруха приїхала лише другого дня, коли він був у стаціонарі. Зайнята була, помідорами займалася на дачі. Приїхала, подивилася на нього, доки той спав і поїхала. Потім дзвонила мені разів зо три і все. Сестра його взагалі не зволила навіть приїхати, адже вона за кордоном на курорті.
Хоч і брат у неї єдиний, та ще й у такому стані, але головне, що вона на відпочинку. Сказала, що приїде після відпочинку. Ось уже місяць від неї навіть дзвінка нема.
Все лягло на мої плечі. Доглядати за чоловіком, доглядати дітей, заробляти гроші, робити роботу по дому. Щодня як чергове коло випробувань у мене в житті. Чоловік ще й постійно плаче, що він тепер не може нічого без моєї допомоги. А мені хіба легко з цим усім одній?
Нікого це не турбує зовсім. Скільки не говорила зі свекрухою, не просила допомогти, відповідь одна – вона дуже зайнята, а я його дружина, я зобов’язана. Так, я розумію все, але хоч якось допомогти можна. Хоча б прийти запитати чи треба у що.
У мене руки опускаються. Невже це тільки у мене однієї так?
Головна картинка – pexels.
