— Татку, татку! – весело загукав малий Тарасик і побіг у обійми до широкоплечого красеня. Той обіймає малого, а сам очима так і їсть колишню дружину Оксанку. Та ж сухо вітається, віддає речі малого і сідає в авто, яке її чекає. Мить і немає його щастя.
Оксана їде і намагається з усіх сил не заплакати. Усе єство хоче зараз полетіти в обійми до колишнього чоловіка. Але… Хоч він і просить, хоч уже п’ять років вона живе одна – назад дороги немає. Нічого ніби і не заважає, але один учинок назавжди перекреслив її довіру.
Вони були гарною парою. Усі знайомі і просто перехожі озирались і любувались. Обоє високі, біляві, з блакитними, мов небо очима.
— Янголи, – сказала одна старенька побачивши їх у церкві під час вінчання.
А вони і жили між собою дуже гарно. Хоч одружились молодими, зуміли зберегти свою любов і через десять років. Берегли одне одного. Ніхто і не вірить, але не було між ними і непорозумінь. Кожен боявся коханого образити. «Най буде, як ти кажеш.» повторював часто Дмитро. «Ти голова родини, буде як ти захочеш» казала Оксана.
Ідилію порушувало лиш відсутність дітей. Ще на перших роках подружнього життя вони перевірялись і висновок спеціалістів був невтішним: Дмитро навряд коли стане батьком. Шанс в принципі є, але один на мільйон.
А тут диво! Оксана відчула, що при надії. Дмитро одразу продав квартиру у місті і купив великий заміський будинок. Обладнав дитячу, як для принца, бо ж ні у кого і сумніву не було, що буде хлопчик. І таки так! У свій термін з’явився на світ легінь Тарасик. Але щойно забрали малого і маму додому, мусили викликати швидку – дитинка ледь дихала. Огляд у спеціалістів нічого абсолютно не виявив і мама з дитям знову поїхали додому, а вже ввечері летіли назад.
Вони тоді де тільки не були з Тарасиком. Хто тільки їх не оглядав – усі руками розводять. Оксанина мама казала – пороблено. Ну не може дитині бути добре скрізь – крім рідного дому. Аж ось одна літна професор посадовивши Оксану навпроти почала розпитувати, де та живе, попросила описати в усіх подробицях дім, що росте в середині і довкола кого з домашніх улюбленців мають.
— У нас крім кавказької вівчарки – Мухтара і немає нікого. Він від старості уже ледь ходить, тому ми йому окрему кімнату виділили з тапчанчиком.
Жінка аж підскочила. Виписала довжелезний список і відправила Оксану зробити усе необхідне.
— Та вам до дитини, навіть людину у якої є пес підпускати не можна! Переселяйте кудись Мухтара і робіть капітальний ремонт, аби ні шерстинки ніде не залишилось. Дитині знаходитись поруч з собакою ні в якому разі не можна.
Оксана щаслива, що нарешті з’ясувалась причина недуги Тарасика зателефонувала Дмитру і все розповіла.
— Я Мухтара не покину! – сказав сухо її чоловік. – Най та професор, що хочеш каже, ми знайдемо як допомогти дитині, а собаку мою не чіпай. Не смій навіть говорити, аби я його кудись дів. Він мені як брат і навіть більше. Ще тато, коли був живий мені його подарував. Та якщо хочеш, це єдина жива істота, яка мене любить по справжньому. Я його не зраджу, бо якась професор, щось там тобі наговорила.
Оксана одразу переселилась до мами. Навіть, речей своїх не забирала. Спочатку навіть говорити ні з ким не хотіла, так переживала учинок чоловіка. З часом оговталась і подала на розлучення.
П’ять років минуло. Уже давно немає Мухтара і Дмитро просить аби вона повернулась. Але Оксана і чути того не хоче. Хоч кохає його, а той учинок пробачити не може.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.
