О-х, ні! Знову те ж саме? Олена вискочила з-під теплої ковдри одним рухом відчинила вікно і почала голосно сварити пташок, що під стріхою влаштували справжній шарварок. Аж ніжками тупцювала, так їй не подобалось, що її розбудили влітку у такий ранній час.
Ніяк не йметься оцим ластівкам і горобцям. То вже чи хай ластівки у іншому місці гніздечка свої в’ють, чи вже хай горобці переселяються, але ж ні – їм потрібно виводити своїх пташенят поруч і щоранку влаштовувати голосні розбірки.
Оленка ще щось невдоволено гукнула і змовкла зачарована літнім ранком. А вже за мить летіла боса через город до ставка, стрибнула у холодну воду, і запищавши щасливо, як була, мокра побігла до хати де на столі під рушником її чекало ще тепле, парне молоко.
Крізь сон чує будильник. Реальність висмикує її зі щасливого забуття голосом матері: “Вставай, моя хороша! Час до школи”. Оленка ще деякий час полеже з заплющеними очима, пройдеться рідним домом, доторкнеться до забутого десь там за океаном улюбленого ведмедика і розплющить очі.
Знову щоденна рутина. Оленка ще раз перевіряє свій рюкзак і узявши його на плечі переступає поріг чужого дому в якому вони з сім’єю знайшли прихисток.
Крок, за кроком низько опустивши голову іде вулицями чужого міста до школи. Удома було й до школи ходити веселіше. Доки дійдеш з усіма друзями зустрінешся, скільки новин дізнаєшся усі обновки встигнеш показати і роздивитись. Тут інакше. Несе свій ранець, а може то він її, до школи. День до вечора з одним бажанням – швидше б додому. Але де той дім. Немає, лиш шматок стіни залишився.
— Оленко, – почує, чи не вперше за довгий час, щасливий голос матері. – Доню, ходи що покажу!
Оленка забувши про уроки біжить на кухню, де мама втираючи сльози дивиться в екран телефону.
— Дивись, моя хороша! Дивись!
Оленка лиш погляне і собі у сльози. Обвуглені решти того, що раніше було їхнім домом. Під ногами розкидані камені минулого щасливого життя. Шматок стіни з вікном, що дивом уціліло – тут була її кімната. А над тим вікном! Господи, хіба ж таке можливо?
Десь там у рідній Україні серед руїн і болю над тим що раніше було її вікном у мирний світ, ластівки знову звили гніздо. І знову горобці кружляли поруч, і знову птахи улаштували лемент, який будив її щоранку.
— Мамо, ти бачиш мамо? Вони повернулись і ми повернемось, мамо. Ми відбудуємо все, як вони. Правда, мамо!
— Відбудуємо, доню! Повернемось і відбудуємо!
Того дня Оленка вперше за сім останніх місяців заснула з посмішкою на обличчі. Десь там за океаном посеред чужого галасливого міста на шостому поверсі з динаміків телефону голосно посилали привіт птахи рідної України, а поруч спала маленька біженка і знову бігла через город до ставка і знову обіймала свого улюбленого ведмедика і гладила здоровенного рудого кота.
Оленка ще не розуміла, коли, як і куди, але вже точно знала – вони повернуться. Повернуться, як повернулись оті ластівочки за тисячі кілометрів. Вони відбудують рідний дім і знову заживуть щасливо у мирній, вільній Україні!
Автор Анна Корольова.
14,10,2022
Головна картинка ілюстративна.
