Коли Олег прийшов влаштовуватися на роботу, то мало що пам’ятав з того, що говорив і які люди його оточували, бо страшенно хвилювався. Якби його шеф зустрів на вулиці через п’ять хвилин після співбесіди, то він би й його не впізнав. А от посмішку дівчини на рецепції він запам’ятав добре. Рідко в кого буває така усмішка – привітна, щира, радісна, наче тебе так давно тут чекають і дуже раді нарешті побачити. Зазвичай, дівчата на рецепції посміхаються як роботи, або ж якось зверхньо, наче то велике зусилля підняти губи трошки вище і ширше. Але хоч дають зразу зрозуміти, що атмосфера в компанії не дуже, як і зарплата.
Отож, він прийшов наступного дня на роботу, побачив Олю і остаточно закохався. Проте, вона була заручена. Вже три роки. Про це йому радо розповів жіночий колектив різними вустами:
– Вітаю в колективі, я Марта. Неодружена, на відміну від нашої Олі.
– Я Віра Петрівна. Бухгалтер, тому всі фінансові питання до мене і не фінансові теж. Я не кусаюся, хоч і розлучена.
– Я Леся, твій старший менеджер. Всі питання до мене, окрім особистих.
Ну а деталі вже йому оповідала чоловіча частина. Сходилися на тому, що дівчата у них хороші, але краще від них триматися подалі, якщо хочеш тут і далі працювати:
– Твій попередник щось не поділив з Вірою з бухгалтерії і все.
– А ще один до Олі залицявся. То познайомився з її хлопцем. Гггг.
Але, на диво, вони з Олею зійшлися. Спочатку на улюбленій чорній каві з чорним шоколадом, потім на захопленні фентезі, бо Оля обожнювала Відьмака, а Олег грав в цю гру. Їм було поруч легко і затишно, невимушено. Це, звичайно, кинулося в очі всьому колективу, тому Віра Петрівна на правах мудрої жінки взялася до діла:
– Олежику, ти ж розумієш, що вона живе з хлопцем три роки? У них все йде до весілля. Те, що вона зараз до тебе щебече, то від нудьги. Просто, хлопець трішечки піднабрид, а ти от який гарний. І мені б сподобалося, якби ти мені носив каву і шоколад.
Але Олег не зважав. Три роки в заручинах, то як три роки в заручниках. Ні туди, ні сюди. От він би не зволікав. Отже, той другий, теж має втому від стосунків і не хоче це все вирішувати.
На корпоративні між ними стався цілунок. Отак випадково. Оля спробувала все спихнути на атмосферу, але Олег був іншої думки.
– Вибач, але це нічого не означає. Я кохаю Валерія і ми скоро одружимося.
– Скоро – це через скільки? Ще через три роки? Якби ти була зі мною заручена, то ми б одружилися одразу.
– Що ти розумієш? Весілля, то не жарти, а справа цілої родини. Не всі можуть приїхати, когось не стало, хтось банкрутує. Якщо ми хочемо бути родиною, то маємо зважати на всіх, а не лише на себе!
– Справді? І хто ж найбільше гальмує цей процес?
Оля не відповіла. Звичайно, то була мама Валерія. Вона працювала за кордоном і то не могла приїхати, бо не складалося на роботі, потім вирішила зробити їм подарунок в вигляді квартири, а на неї ж треба ще попрацювати. І, хіба, відмовиш? Вони зараз орендують і майже весь дохід іде на оплату квартири, комунальних і їжу. А як будуть діти? Тому від такого подарунку не відмовляються.
– Слухай. Я дуже перепрошую, якщо дала тобі привід чи щось таке. Між нами просто гра така. Це мене не виправдовує, бо ти мені дуже подобаєшся. Я змучилася в цьому вічному чеканні то того, то сього. Тому й так себе повела.
– Для мене це більше, ніж гра. Я хочу бути з тобою. Завжди. Якщо передумаєш – у тебе є мій номер.
Олег звільнився. Довго чекав на її дзвінок, але марно. Якось зустрів Віру Петрівну, то вона й розказала, що Оля таки вийшла заміж. Вони вже переїхали в нову квартиру, але живуть разом зі свекрухою, яка дещо нездужає. Дітей поки нема, та й як будуть в такій атмосфері? Свекруха в кожен кут лізе, як розказує Оля.
– То передавати від тебе вітання Олі, – лукаво спитала на прощання.
– Звичайно, як і всім іншим.
Вдома довго думав над тим чи витирати її номер з телефону. Може, ще є шанс?
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
