До весни Павлу полегшало. Дружина раділа світлим дням в їхній родині.
– Щастя яке, чоловік удома, поряд, не скаржиться і не гризеться з нею.
Павла в квітні виписали. Тепер місяць як вдома. Ліки п’є. Лікар довго пояснював, купу рецептів виписав. Дружина до його приїзду все приготувала. Тепер щоранку перевіряє випив він чи ні.
Хто ж знав що до 45 років так життя складеться. На роботі погано стало, швидку викликали. По обстеженнях не ходив, медогляд щороку проходив. Тільки всі знають як його проходять на питання:
– Є скарги?
– Скарг немає, – одна відповідь у чоловіків.
Ну хто при своєму розумі буде скаржитися. Чоловік він чи то ?!
А ось в той день загнувся, в очах помутніло і впав перед своїм верстатом. – Благо без наслідків, – як висловився інженер з охорони праці.
Правда без наслідків для організації, а у Павла знайшли болячку, про яку люди боятися вголос говорити.
За півроку висох, лисина всю голову захопила, та й брови тільки зараз почали рости. Після довгих місяців відпустили додому.
– Як же вдома добре… На дачі трава зеленіє, сонце гріє. Город чекає своєї черги, – думав про себе Павло. Він любив цю роботу на дачі, осіннє листя прибирати, свої три сотки перекопувати, картоплю садити, нові клумби дружині під іриси копати.
Цієї весни він збирався довго. Енергії замало. Раніше за день все встигав, нині за тиждень не впорався. Дружина сама допомагала, червоніла, коли Павло з докором дивився.
– А ти не дивись. Завтра ми з тобою все зробимо. Ось побачиш, не наздогнати мені тебе ще. Я ірисів новий сорт купила, радувати нас будуть.
Павло розумів, він став немічним. Бажання є, а сил немає. Від препаратів легше ставало, але вони настрій сильно псували.
Тяжкий рік… Павло часто думав, ось його не стане, дружині тяжко буде. Вона у нього самостійна, не вміє просити. Кожен раз доводилося здогадуватися чого хоче. А як раділа, коли він вгадував її бажання. 22 роки разом. Навчився з півслова розуміти.
– Ти йди відпочинь, я тут посаджу сама, трохи залишилося, – говорила дружина.
Павло злився. Радий був би сам доробити. Ех. Чого це йому такі складності послали. Жив-жив на світі, ображати не ображав нікого. Сина поховали. Донька поїхала, тепер далеко живе. Рідко бачаться. Дружина найулюбленіша на світі, поруч. Тільки не вгледів за собою.
Літо прийшло непомітно. Травень був спекотним, яблук буде багато, як вони цвіли… Ночі в саду тепло квітами яблуні дихали.
Павло знав осені він не дочекається. Відчував, часто уві сні дід приходив. Батька не пам’ятав, а виховав його дід. Тепер уві сні посміхався йому. Тільки серце стискалося, як своїй Людмилі сказати, як її підготувати.
Вона у нього найкраща, за ним доглядала, ночі не спала. Виходжувала, казала:
– Я тебе витягну, не дам забрати, чуєш. Люблю тебе, ти у мене один такий, немов в ночі місяць…
– Там не так співалося, – сміявся Павло, а самому тепло було від її слів.
Люда стихла за цей рік. Шкода, як мені шкода її. Плакав вночі Павло. Тихо, не турбуючи її сон.
За літо Павло зміцнів. Сил додалося. На початку серпня сам викопав картоплю. Інструменти відремонтував, нову тачку в город купив, вікна замінили. Тут тепер і взимку можна жити, тепло, в минулому році електрокотел поставили.
Донька доросла, у неї своє життя. А Павлу пора до своїх, сина і діда.
Люда помітила його настрій. Посміхнеться бувало Павло, а в очах туга, обійме її, мовчить, сам зітхає важко.
Немає слів. Як пояснити, того що сам не розумієш. Звідки воно, це почуття. Може і краще так. Він був готовий. Радувало, що це літо йому ще дали, поруч зі своєю дружиною.
Люда вранці встала, ковдру поправила Павлу. Той посміхнувся їй. Пішла каву варити. А коли повернулася з гарячою кавою, його вже тут не було. Так і пішов з посмішкою на обличчі.
Вона знала, що це літо у них останнє. Помітила його настрій, давно. Тільки скільки б ти не готував себе, ніколи не будеш готовий до відходу свого коханого.
– Як багато яблук, урожайний рік, правий був ти, Павле, правий, мій дорогий! – сльози котилися великими краплями по щоках. Вона заспівала, це була їхня пісня:
Ти в мене одна,
Немов в степу сосна,
Немов на рік весна.
Все буде, тихо повернеться життя. Яке б воно не було, воно у кожного своє, особливе, а сьогодні я поплачу…
Автор: rzhizn.
Фото ілюстративне.
