По мірі того, як про себе розповідав мій наречений, змінювалось і мамине обличчя. Вона дивилась то на нього, то на мене виразно. Я добре знала той погляд і нічого хорошого він не віщував. Ну, власне, так воно і сталось:
—Ти про що собі думає, доню? Метелики в голові? Кохання перед очима? А тепер подумай, яке на тебе життя із ним очікує. Благородний, добрий? Так, тут я сперечатись не буду. От тільки чи треба тобі та його доброта буде, коли ти власною сім’єю жити надумаєш?
Мій наречений, Павло, підкорив мене своєю неймовірною людяністю і добротою. Він наскільки виділявся на фоні наших однолітків, що я просто не могла не закохатись.
Він бачить довкола себе тих, кому потрібна допомога якось одразу. Не раз я ставала свідком того, як він купував їжу безхатченкам, допомагав стареньким, чи підсобляв матусям із малими дітьми. Якщо чесно, я завше кудись біжу, чимось зайнята, а от у нього це всередині закладено – добро. Себе обділить, а останнє віддасть тому, хто того потребує.
Ми з Павлом почали зустрічатись і я просто захоплювалась силі його духу, адже його життя навряд хто може вважати легким. Справа в тому, що батьків мого нареченого не стало кілька років тому і нині він фактично сам виховує менших братика і сестричку.
Олежці і Валюшці нині по десять. Вони діти від другого шлюби матері Павла. Рідний батько їхній зник майже одразу після їхньої появи, тож у свої п’ятнадцять мій наречений став основним годувальником у сім’ї. Працював і в мережі швидкого харчування і вантажником і флаєри біля метро роздавав. Все заради того, аби мама і мало за що хліба купити і брата із сестрою одягнути.
Я мамі своїй багато про Павла розповідала, але вона чомусь завжди лиш головою хитала і казала.що я повинна добре подумати а чи потрібен мені такий кавалер. Я ж не розуміла її ніколи і якось. навіть трішки ображалась на її скептицизм. Мені так пощастило знайти “справжню” людину у цьому світі буремному, а вона головою хитає.
А коли Павло мені пропозицію зробив, то вже ми прийшли до мами знайомитись. Сіли до столу, гарно посиділи, почала мама у Павла про життя розпитувати. І от бачу, що чим довше Павло говорить, тим більш мамине обличчя змінюється. Коли ж Павло сказав, що дуже хоче дати своїм брату і сестрі освіту вищу, адже сам навчатись не зміг, так вона і взагалі очі догори закотила.
Павло пішов, а мам ледь не плаче. Почала говорити, що шлюб із ним стане найбільшою помилкою мого життя:
— Доню, він прекрасна людина, можу тільки схилятись перед його стійкістю і людяністю, але заміж тобі за нього вийти не дозволю. Якщо вже так кохаєш, гаразд іди до нього, поживи хоча б кілька місяців, можливо тоді зрозумієш. чого я так реагую.
Мені дуже прикро, що мама от так сприйняла мій вибір. Я мріяла про весілля, про те, що в мене буде біла сукня і лімузин, а мама не хоче подарувати мені шматочок того щастя.
От скажіть, невже маючи єдину дитину ви б відмовили їй у тому, аби у найважливіший день у своєму житті вона одягнула білу сукню?
Чого мама так зі мною, невже вона не розуміє, що це моя доля? Невже так важко просто порадіти за свою дитину?
05,102023
Головна картинка ілюстративна.
