Ми зустрічалися вже три роки. Я тихцем обирала весільну сукню, а він новий спінінг. Тоді я вирішила, що якщо натяки не допомагають, то потрібно говорити як є. Одного разу я просто запитала, коли ми вже зіграємо весілля? Він був здивований, виявляється, він думав, що для мене це не важливо. Але раз я так хочу, то він згоден стати моїм чоловіком. Я прийняла це за пропозицію і стала складати список запрошених.
Це було так захоплююче і весело. Ми проживали порізно, тому очікування спільного життя було таким хвилюючим і бажаним. Я уявляла, як же класно буде засинати, і прокидатись разом. Я мріяла, як буду готувати йому сніданки, і прасувати сорочки. Господи, яка наївна я була …
Наше весілля пройшло як я і мріяла: біле плаття, довга фата і чорний строгий костюм мого нареченого. Але святкування закінчилося і настав ранок.
День перший після весілля: ми прокинулися разом. Я думала це рай. Тепер я дружина і пора бігти готувати сніданок своєму коханому чоловікові. Через тиждень мені захотілося, щоб сніданок приготували мені. Але виявилося, що мій чоловік зовсім не вміє готувати. Навіть омлет або грінки до чаю. Але з ким не буває, впораюся, я ж його люблю. Так, сніданки автоматично стали моїм щоденним обов’язком.
Після місяця щоденної прасування його сорочок, мені захотілося купити йому футболку, які не мнуться. Ще через місяць я натякнула, що пора йому самому вчиться прасувати. Але мене чекала новина, що він не вміє цього робити. Прасування тепер теж, лише мій обов’язок.
Постійне прибирання та миття посуду теж на мені. І чому ж я не здивувалася, коли дізналася, що мій любий не вміє мити посуд і тим більше прибирати. Ось тут – я не витримала і закотила добрячу сцену. Першу в нашому спільному житті. На щастя, мій чоловік швидко зрозумів і сказав, що буде вчитися, і почне мені допомагати.
Ми жили в очікуванні свята. Попереду був перший день народження мого чоловіка як одруженого мужчини. Це означало, що до нас прийдуть батьки і друзі, і мені потрібно буде скласти іспит на «хорошу господиню». Я трохи хвилювалася. Попросила чоловіка мені допомогти, але він «затримався» на роботі і мені довелося самій добу провести на кухні готуючи їжу на торжество.
Йому пощастило, що він залишився живий після повернення додому. До речі «іспит» я здала на відмінно. Гості були задоволені, свекруха кинула оцінюючий погляд на стіл, але нічого не сказала. Відсутність критики з її боку – це вже моя маленька перемога.
Ось так ми і живемо. Ну що це таке? Моє терпіння закінчується. Як змусити його мені допомагати? Невже ось це постійне догоджання здоровому мужику, який і палець об палець не вміє стукнути і є шлюб? Я вже не хочу оцього всього. Ще й пів року не минуло, а я замислююсь над розлученням. Чи може я не права в чомусь. Уже геть заплуталась і постійно плачу. Допоможіть.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
