fbpx

Повернувшись зі школи, він відчув якісь зміни. Зрозуміти не міг, та бабуся і мама були якісь дуже схвильовані і про щось тихо перемовлялися і поралися на кухні. Ігор пішов до себе в кімнату і почав думати. Аж тут зайшла мама. «Синочку, я хочу тобі дещо сказати. Розумієш, зараз до нас прийде гість, він прийде до мене і до тебе. І він дуже хвилюється і, навіть, трішки, по-дорослому, боїться зустрічі з тобою

Існує такий вираз «житейське море». А і справді, життя наше схоже на море. То воно – сердите і чорне, то – веселе, спокійне і синє, а то – ніжне, прозоре з тихим шепотом хвильок.

Саме таким і було життя цієї молодої пари. Спочатку, тихе та спокійне, проте вже через короткий час стало бурхливим і навіть небезпечним. Чоловік почав випивати та пропадати тижнями невідомо де. Не ладилось життя та й годі. І від усього цього безладу і зусиль щось виправити дуже переживала Марина, бо була при надії. Суперечки в родині змінювалися вибаченнями і клятвами, що «більше так не буде». Так і прожили перший рік подружнього життя. І на світ прийшов синочок. Юрій – батько, назвав його Ігорем. Це вже було інше життя – клопоти біля дитини. Та невдовзі усе почалося спочатку – випиванки і пропадання з дому. І тоді Марина не витримала, забрала сина і переїхала до батьків.

За матеріалами – “Є”.

Це – передісторія. Моя історія – про інше. І її мені розповів Ігор, тепер уже дев’ятнадцятирічний юнак. Розповідь його була про себе, про своє, про дитяче: спомини, відчуття, переживання. Так, у нього була родина: дідусь, бабуся, мама. Усі його любили і він теж усіх любив. Все у нього було добре. Проте, рідко, та все ж їх відвідував тато Юрій. І вони з мамою сперечались, а Ігорьок тоді дуже хвилювався. Згодом візити батька припинилися і мама сказала, що він поїхав до Росії і більше не повернеться.

Так почалося у Ігорька життя без тата. І поступово він почав його забувати.

Нагадую, це історія про почуття дитини. Минув ще рік і Ігор пішов у дитсадок. І тут виникло інше. Ось у його друга Славика є тато, у подружки Іри – також. Татусі приводять їх у дитсадок і забирають додому. А у нього немає. І з’явилось питання, дитяче і просте – чому? І саме на оцьому «чому» у нього вимріялося бажання – мати татка. Тата Юру він не пам’ятав, його образ, обличчя ніби вивітрилося з нього. Він просто хотів тата. І мріяв про нього. Але ще він знав, що для цього треба, щоб мама «поженилась». І тоді він із тонкої проволоки змайстрував каблучку і подарував мамі: «Як ти поженишся, то будеш носити обручку, як мама Славика носить». Марина зрозуміла тоді, чого хоче її син, та що могла вдіяти? Підтримувати в сина мрію? Тішити його марними надіями? Отож, лишень поцілувала синочка та подякувала за подарунок.

А Ігор зростав і продовжував мріяти. І щодня, лягаючи спати, просив тихенько: «Боженько, будь ласка, дай мені татка». Він навіть намріяв собі, яким буде його татко. Веселим, добрим, як його дідусь і ще він йому купить такий червоний і блискучий велосипед і вони будуть удвох кататися…

Лиш один єдиний раз розповів він про свої бажання бабусі і запитав: «Як думаєш, буде у мене, ну, може колись, тато?» Бабуся ж пригорнула хлопчика до себе і відповіла, що така гарна мрія має таки збутися, але, мабуть, треба почекати.

– Я почекаю, – сказав Ігор.

І він чекав, сумував і чекав. Лише час од часу, щось там всередині у нього ніби пекло і боліло, коли бачив, як Сашка, із сусіднього під’їзду татко катає на санчатах, або як з Олею у їхньому дворі грається у піжмурки її тато. І тоді дуже хотілося плакати…

А хвилі житейського моря усе котилися і котилися. І ось Ігорьок іде у перший клас. І ведуть його на шкільне свято мама, дідусь і бабуся. А вимріяного тата так і немає…

Та одного дня повернувшись зі школи, він відчув якісь зміни. Зрозуміти не міг, та бабуся і мама були якісь дуже схвильовані і про щось тихо перемовлялися і поралися на кухні. Ігор пішов до себе в кімнату і почав думати. Аж тут зайшла мама. «Синочку, я хочу тобі дещо сказати. Розумієш, зараз до нас прийде гість, він прийде до мене і до тебе. І він дуже хвилюється і, навіть, трішки, по-дорослому, боїться зустрічі з тобою. Але дуже-дуже хоче подружитися з тобою. Ми ж приймемо його гарно, правда ж, синочку? Ти ж к мене он який розумник». І саме в цю хвилину пролунав дзвінок у двері.

Перед Ігорем стояв він, саме він, отой, вимріяний, гарний – тато! І тоді у нього щось швидко-швидко забилось всередині і він кинувся до нього! «Татко, ти мій татко!». Досі Ігор пам’ятає відчуття радості і щастя, коли за мить теплі руки обнімали і голубили його. А потім сталося ще одне диво. Бо татко, тримаючи його за руку сказав: «А ну ходімо зі мною» і відчинив двері в коридор. А там! А там стояв … велосипед! Блискучий і червоний!

Згодом у мами з татом було весілля і тепер мама, як він і мріяв, носила на руці обручку!

Чому я написала цю історію? Тому що хотіла привернути увагу батьків, особливо, молодих. Коли вас переповнюють взаємні образи і звинувачення, що виливаються у сварки, згадайте про найдорожчу для вас маленьку вашу людину – ваше дитятко. У нього теж є душа і сердечко. І потихеньку зайдіть до нього в кімнату, може саме зараз він там потребує вашої підтримки? Від страху? За вас, дорослих, його тата і маму?

Так, ця історія, історія щаслива. І Ігор, тепер уже зовсім дорослий , каже, що й досі пам’ятає і відчуває оте захоплення і радість від першої зустрічі і дотику обіймів теплих і добрих рук батька. З тим і живе.

Отож, не кидайте своє дитя в вир «житейського моря», а краще посидьте на березі і разом послухайте тихий шепіт ласкавих хвиль.

Автор – Анфія ПЕТРОВСЬКА.

Фото ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.

You cannot copy content of this page