Повертаюсь учора додому, а там машина свекрів на подвір’ї стоїть. Вони живуть у іншому кінці країни, тому приїжджають заздалегідь попередивши і не часто. А тут, ніби як і свято, але ми на Різдво. або на Паску зустрічаємось частіше. Свекруха з дому речі двох моїх старших доньок виносить і навіть на “добридень”, не відповіла.
Ми живемо у власному будинку вже у столиці. Колись, то було село неподалік Києва, тепер поряд побудували житловий масив, так що ми ніби як і столиця, але село селом. Маємо свій будинок, просторий і гарний. Мені він від дядька дістався. Живемо з чоловіком уже п’ятнадцять років разом, маємо шестеро діток. Наразі я при надії сьомим, вірніше сьомими, бо очікуємо двійню. То вже друга у нас буде.
Живемо добре, обоє з оловіком маємо хороші роботи, ну і підробляємо де можемо. Я бабусям сусідкам чим можу допомагаю, одну доглядаю ну і плюс основна робота на касі в супермаркеті. Чоловік теж має дохід крім як робота основна.
Звісно, часу у нас не надто багато залишається, але справляємось, вірніше справлялись до вчорашнього дня. Справа в тому, що двох моїх старших доньок учора забрала свекруха. Сказала що віддасть їх у коледж у своєму містечку, адже тут вони світу білого не бачать. Дівчата слухали слова бабусі опустивши очі до підлоги. Поїхали так на мене і не поглянувши. Їм обом по п’ятнадцять і вони були моїми руками ногами і очима.
У мене четверо ще пагодок є. Найстаршому сім – першокласник. Раніше, дівчата відводили брата і сестричок до садка, старшого вели до школи і забирали його вони теж. Нічого вони надприродного не робили. Я просила їх тільки допомагати наглядати за дітками, коли я на роботі. Хіба ж це так складно?
А сьогодні прямо аврал з самого ранку. Тут сніданок потрібно готувати, а я речі дитячі знайти не можу і з сином домашку не зроблену учора доробляю. Дівчаткам кіски потрібно заплести, а хлопці вже почубились, а чоловіка немає – на роботі. Дзвоню донькам дізнатись де вони шкарпетки випрані склали уже ледь не плачучи, а свекруха трубку бере.
— Ліно, – каже сухо, – Дівчата відсипаються, будити їх я не буду. Своє вони тобі уже допомогли, дай їм спокій. – і вимкнула зв’язок.
Я ледь не розплакалась. Як це розуміти? Я ж не просто так їх про допомогу просила, мені потрібно було працювати. У нас немає господарства, всього і діла у них було, що привести малих і відвести до садка, ну і накормити там і наглянути, аби усе гаразд було.
А з’являться ще двоє? Як я сама упораюсь, адже у мене буде двійня і ще четверо малюків?
Сьогодні цілий день намагаюсь поговорити з дівчатами, але ні одна трубки не бере. Повідомлення мої теж ігнорують. А робота? Я ще ж не в декреті?
Що ж такого їм свекруха сказала, що діти забули де їх рідний дім. Чому вони поїхали жити до чужої людини і залишили мене у таку скрутну хвилину? Як же мені повернути свою родину?
Валентина С.
Головне фото ілюстративне – pexels.
