І що ж за доля така – доля заміжніх жінок? Начебто все добре склалося: чоловік – коханий звичайно (у наш час ніхто нікого без згоди заміж не видає і не одружує), діти – бажані, сама – розумниця-красуня і раптом —чоловік закохався.
Як уявлю, що він, винувато так, каже: «Ти, це, пробач … я іншу покохав … ти зрозумій мене, ти ж завжди мене розуміла. Я допомагатиму вам з донькою (або сином), але жити буду з нею». Або «доброзичливці» знайдуться, розкажуть: «У твого подружка завелася, бачили їх учора разом, милуються, щасливі!»
І те й інше – як грім серед ясного неба! А як же я??!! І не знаєш, що робити, як вчинити, як пояснити дітям, рідним, друзям? А якщо він не збирається йти з сім’ї? Що тоді робити? Примиритися? Почати виясняти стосунки і піти з сім’ї самій? А діти? Чи зрозуміють вони? Я якось прочитала в книзі, там герой сказав: «Це підлість – кидати дружину, коли їй за 40!».
І взагалі, коли чоловік покидає дружину, він іде ще й від дітей, від онуків – справжніх і майбутніх, від друзів, від своєї молодості, від спогадів.
Це все так – думки. Прочитала вчора статтю «А я люблю одруженого!» і заснути не могла довго. У мене хороший чоловік, ми з ним вже стільки років разом, доньку виростили і заміж видали. Думаю, що і в нього закохувалися жінки – «молоді, красиві, легкі, веселі». Може закохувався і він – не знаю. Але одного разу я сказала йому: «Знаєш, якщо ти когось покохаєш, то я тримати не буду, дорікати не буду – йди. Але прошу тільки про одне – не ганьби мене, не хочу, щоб за моєю спиною шепотілися, щоб шкодували або зловтішалися!»
І ось тепер думаю, а раптом і він, як той «не герой», метається між мною і коханням? І чогось навіть шкода його стало. Серцю ж не накажеш. І можна змусити його жити дома, але не більше. А мені це не потрібно.
Часто кажуть: «Від хороших дружин не йдуть!» Ідуть, ще як йдуть і до хороших йдуть, і до поганих.
Це треба у чоловіків питати – чому вони так роблять? У жінок на це відповіді немає! Може побут набридає, а може, просто чогось новенького захотілося? Я читала, що не можна завоювати чоловічу любов, а жіночу – можна! І якщо на просто знайомого раптом «іншими очима подивилася» – так це він погляд кинув і став знаки уваги приділяти, от і завоював твою любов.
І все-таки, які ж ми, дівчата, недалекоглядні всі! І дружини, і коханки! Крутять вони нами, як хочуть, а ми готові один одному через них очі повидирати! А треба просто подивитися на них, наших синів-соколів, іншими очима і сказати: «І ось це все, чого я варта??» Себе поважати треба в першу чергу!
А взагалі, життя дається один раз і прожити його треба з коханою людиною, щоб одного разу вимовити вголос: “…Мені вже чимало років, і я добре уявляла собі, як одного разу наша доросла дочка покине нас, і ми залишимося вдвох в притихлому домі. Наша доросла, нами вихована дочка, наша втілена любов – вона полетить у величезний світ, а ми залишимося одні. Але не на самоті. З нами будуть пам’ять, віра, мудрість… З нами будуть ніжність і печаль… З нами буде наша гордість за нашу дочку. І ще один у одного будемо МИ”.
Валя, м. Дрогобич.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
