— От правду кажуть, що можеш допомогти сто разів та один раз відмовити. І добро ніхто не згадає, а згадуватимуть те, що не зміг допомогти, — розповідає Олександр.
У нас велика родина. У мого батька 8 дітей, тому у мене не бракує братів і сестер. Звичайно, племінників та племінниць теж достатньо. Ми всі спілкуємось. А мені пощастило найбільше. Живу я із сім’єю у Львові, тому гості у нас бувають досить часто. У двокімнатній квартирі не дуже багато місця, але ніколи не відмовили.
Ось і цього разу зателефонувала сестра і попросила прийняти доньку.
— Прийми мою Світланку. Вона після школи вирішила у вас там на роботу влаштуватися. Квартиру знімати поки що такої можливості немає. Нехай у тебе поживе тижні зо два.
Я відповів сестрі, що без питань, хай їде. Через кілька днів я зустрів сестру та племінницю на вокзалі. Світлана почала шукати роботу. Вранці вона йшла на співбесіду, але поверталася вже до 12-ї години дня. А потім сідала за комп’ютер. Так минуло десять днів. Моя дружина не витримала і сказала племінниці, що якщо вона цілими днями шукає роботу, то могла б чимось допомогти вдома. Наприклад, зварити суп. На що Світлана відповіла:
— Як я готуватиму? Я ж у гостях?
Світлана дала зрозуміти, що хоч чимось у нашому домі вона допомагати не збирається. Ми мовчки поверталися з роботу, дружина готувала, я прибирав, а донька збирала по всій квартирі брудні чашки за двоюрідною сестрою.
Минув місяць, ситуація не змінилася.
— Світла, як у тебе з пошуком роботи? Невже за місяць не можна знайти роботу? – запитав я.
— А я за десять тисяч по десять годин працювати не збираюсь, – заявляє вона, – А на нормальну роботу або досвід, або вищща освіта потрібні. А баристою бути у кафе не моя мрія.
Я сполотнів від таких слів:
— А тепер мене послухай. Я з освітою отримую дев’ять, але носа не верну. Або ти завтра влаштовуєшся на роботу, або їдеш у село до мами з татом.
Звісно ніхто на роботу іти не захотів. Я вже сам її влаштував на хороше місце з перспективою розвитку, але друг у якого вона працювала попросив вибачити його і сказав, що дівчина на роботу не налаштована зовсім. А ловити і просити працівницю працювати – не серйозно.
Було ще три спроби, перш ніж я відправив племінницю додому. Тепер сестра зі мною розмоляє так, ніби я винен чим перед нею. Те що вони тут жили колись, те що її донька два місяці тут ні копієчки ні за що не платила, то забулось. А я відмовив далі панночку утримувати, так губу закопилила – брат про родину забув.
Головна картинка – pexels.
