Коли не стало сестри моєї, то воно вже якось саме склалось, що її діти у нас росли. Тато їхній – Руслан, дуже працьовитий і хороший тато, але вдома його майже не було. Ну а ми діток не маємо, тож обернуло так, що стали ми батьками ніби як.
Ми із чоловіком завжди гарно жили. Збудували ще молодими собі будинок гарний. Я працювала бухгалтером, а чоловік мій водієм. Все, що мали ми вкладали в племінників. Ну а куди ще? та й заради кого жити?
Ніби, як нам усього було доста, однак, коли моя знайома запропонувала роботу в Іспанії, ми не роздумуючи, навіть, поїхали. Ну а чого ні? Там за будинком на березі моря потрібно було дивитись.
Ми десять років із чоловіком там прожили. Саме, прожили, бо от я особисто не вважаю той час ні роботою, ні заробітками. Ми належали самі собі по-суті. Господар приїздив із родиною не часто, таких будинків у них по світу було кілька. Однак, платили нам дуже гарно, тож за ті роки ми зібрали гарні гроші.
З чоловіком ми хоч і у віці, але ще люди не старі. Роки життя за кордоном нас змінили і дуже, відкрили нові, досі незвідані горизонти. Раптом, ми зрозуміли, що світ, то не лиш наше містечко. Для нас відкрилось, що 60 то й не вік зовсім і що ми ми багато чого можемо встигнути побачити.
Останній рік ми подорожуємо світом. Були і в Італії і в Канаді, і в Європі. Зібрали купу вражень і ще більше планів на майбутнє. Приїхали додому на свята (то традиція) і хотіли б знову їхати, але після відвідин Руслана, уже й не знаємо, як бути.
Прийшов Руслан не сам, а із сином старшим. Ми були дуже раді їх бачити обох, бо дуже сумували. Винесли гостинців, накрили стіл, посиділи гарно, але бачили добре, що рідні наші не на чай прийшли, а мають до нас справу.
— Валю, Юрію, – почав Руслан, – Тут діло таке, – зашарівся. – не знаю. як і сказати, тому кажу як є: маємо можливість придбати квартиру Павлу у столиці за пів ціни практично, бо то знайомі, виїжджають і гроші їм треба вже. Самі розумієте, я такої суми не маю, як і Павло з дружиною, однак, втрачати такий шанс не хочемо і це було би просто не розумно зважаючи на нинішні ціни. Мені дуже незручно, але я знаю точно, що ви маєте суму необхідну. Ми вам згодом віддамо, я худобу заведу, але зараз – виручіть, прошу вас.
Ми із Юрієм аж перезирнулись. Ті слова були дуже несподіваними і прозвучали невчасно. так, сума названа у нас була, але були на неї і плани, і то явно не придбання квартири для племінника мого старшого.
Тут ще й ось, у чому справа: ми всі роки своїх заробітків третю частину грошей передавали племінникам. Нікого не ображали, передачі щотижня їхали в Україну. А тут виходить ми повинні віддати усе, що собі зекономили.
Ми же не відмовляємось, ні. Ми й так склали свій заповіт так, що все успадкують племінники. Але й жити ще хочемо. тим паче, що все вже розпланували.
Нині ми із чоловіком розгублені і ніяк не можемо зрозуміти, як же нам бути. Хлопців ми як дітей своїх любимо і розуміємо. що такий шанс втрачати просто смішно. А з іншого – ті гроші, все що у нас є.
Як ще нам вчинити у цій ситуації? Відповідь потрібно дати якнайшвидше.
Валентина К.
Головна картинка ілюстративна.
