Цю розповідь довелося почути у студентському будівельному загоні, де хлопці зводили гуртожиток, а дівчата під орудою веселоокої жвавої тітоньки Раї клеїли шпалери.
— Прізвище у мене таке, що й дражнити не треба — Ляпун, — сміючись, говорить Раїса Федорівна. — А свекруху мою в селі тільки так і називають — баба Ляпунша. Характер у неї — препаскудний. А мене побоюється. Я ж виросла в дитбудинку, вмію постояти за себе.
Балакуча тітонька, спритно намащуючи клеєм довгі паперові смужки, стала розповідати.
…Недільний день. Баба Ляпунша вирядилася у рясну спідницю, білу фартушину, запнулася хусткою у рожевих мальвах та й, склавши губи оборочкою, запишалася серед двору. Поки вона розмірковувала, куди б його податися: долаюватися за вчорашнє з бабою Мотрею, сусідкою, чи мо’ через дорогу до колодязя, де сільське жіноцтво саме перемиває кістки новій дружині місцевого джигуна Льоні Кунделя, — із садка за хатою, де невістка бавила малого Геника, долинув веселий сміх. Баба з цікавістю визирнула з-за рогу та й отетеріла: залишивши дитя на розстеленій під грушею ряднині, молодиця, сидячи на причепленій за міцну яблуневу гілку гойдалці — хить-хить! — вище молодих вишень, тільки червоні босоніжки у повітрі мелькають та поділ білого платтячка розвівається.
— Райко, що ти, капоснице, робиш? Та ж нас люди засміють! Де це бачено, щоб заміжня жінка таке витворяла? — спромоглася нарешті на голос свекруха.
— А що тут такого? — припинила розхитуватися невістка. — Чому мені не можна погойдатися?
— Ні, ви бачили таке? — не на жарт розійшлася Ляпунша. — Ми ж тебе, безрідну, прийняли у сім’ю як свою дитину. А ти нас на глум виставляєш! Оце така вдячність?! І де тебе Іван знайшов на мою голову?
Раїса, збагнувши, що Ляпунша завелася і тепер гризтиме її до вечора, задерикувато сяйнула очима, зіскочила на рівні ноги, обняла бабу за талію, спритно вмостила на гойдалку і ну розхитувати!
— Райко, спини-и-ись, навіжена-а! — несамовито зарепетувала свекруха, перелякано схопившись побілілими пальцями за мотузки.
Баба Мотя, яка знічев’я походжала межею, виганяючи з помідорів рябу курку-нишпорку, від побаченого аж рота роззявила.
— А що це ви робите? — здивовано запитав Іван, який саме повернувся з риболовлі й очам своїм не повірив: дружина вигойдує матір, а маленький синок аж заходиться від сміху:
— Баба — гойдася!
Нарешті Ляпунша випорснула з чіпких рук невістки і, заплітаючись у траві тремтячими ногами, попленталася до хати.
— Більше вона мені ні за що не дорікала. Навіть на Івана у моїй присутності боялася насідати, — під веселі смішки дівчат закінчила розповідь тітонька Рая. — І з сусідкою помирилася, аби та зі зла на людях про гойдалку не згадала!
…Свіжонаклеєні шпалери з яблуневим цвітом на золотавому тлі теж, здавалось, усміхалися, мовби приховуючи десь там, у глибині саду, всипану рожевими пелюстками гойдалку.
Автор – Євдокія НОВА.
За матеріалами – Українське слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
