– Лідочко, я ж тебе любила. А ти ж іще молода, хто знає, як доля повернеться, а жінці щастя хочеться. От і я щастя шукала.
– Щось надто довго ти його шукала, – відказую я та носа затуляю.
– Його все життя треба шукати, а ти що думала? От я й шукаю, ось мій Мирончик, ось він моє щастя!
– Ну, то хай робить тебе щасливою, чого ти до мене прийшла?, – дивуюся я.
– Так, біля чоловіка треба крутитися, – каже вона, чи ти не знаєш? Ну дай мені грошей, бо як я піду без нічого?
І отак сидітиме та говоритиме та проситиме, то слізно, то грізно, але не вступиться, поки я їй грошей не дам.
Вже я думала собаку спускати аби її у двір не пускав, але ж мати моя.
Хоча. Яка вона мати, якщо мене покинула, коли мені було три роки і втекла з любчиком. Думала, що в далекому краю будуть щасливі, а мій тато та його рідня якось дадуть зі мною ради.
Звичайно, що всі були вражені тим, як мама вчинила. Але від мене не відмовилися. Дідусь та бабуся мене виростили, бо тато був переважно за кордоном на заробітках. Мама вернулася через два роки і просилася назад до батька, але той сказав аби її на поріг не пустили.
– Йди, де була, – сказали їй і вона знову подалася шукати собі щастя.
Бачте, не подобався їй чоловік. який для неї хату будував, для неї гроші заробляв, їй треба було такого, щоб співав їй на вухо, яка вона гарна та гожа і при цьому тягнув гроші з неї.
Слава Богу, що мій тато женився вдруге і у мене є брати та сестри, вони живуть в іншому місті, але тато навідується до нас в село в гості на свята, адже я живу з дідусем і бабусею в тому будинку, який тато збудував для нас.
Я теж одружена і у мене двоє дітей та чоловік. Всі живемо вкупі і помагаємо один одному, бо чогось мене дід і баба навчили, що, людину насамперед треба підтримати, а вже тоді питати, що вона робила чи не робила.
Того я й так роблю – матір підтримую, але вже без розмов бачу, що вона за людина.
Поки мати була ще молода, то в селі її не видно було, а от тепер, коли їй вже стукнуло за шістдесят, то вернулася і давай до мене проситися жити.
– Цю хату батько для мене будував і для тебе. Я теж маю на неї право. А не погодишся, то я хату відсуджу, – казала вона мені, коли в чергове просила грошей.
І я давала ті сто чи триста гривень аби лишень її не бачити і не чути, бо я не могла на неї дивитися, а для мене це не було грошима.
Бабуся одразу здогадалася, що я їй гроші даю і аж руками сплеснула:
– Від такої людини ще ніхто не відкупився! Та вона твою слабину чує і буде сюди ходити як по свячену воду. Я вже кажу Павлові!
– Не кажіть, бо він буде сваритися, – кажу я бабі, бо свого чоловіка добре знаю.
Але й те я знаю, що не зможу матері відмовити, бо вона якось так на мене впливає, що я спочатку певна на сто відсотків, що нічого їй не дам, а потім вже рука сама тягнеться за гаманцем. Живе вона в старій хаті з вибитими вікнами і мені шкода, що людина в таких умовах живе, а що вже про матір казати. Як мені правильно вчинити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
