Встигнути вибачитися. Дивовижна історія
Сьогодні Риті вдалося піти з роботи раніше. Вона зайшла до магазину, накупила продукті і з повними сумками брела до дому. Чоловік вдома, ще й занедужав, треба швиденько щось приготувати.
Ох, коли ще була жива мама, вдома завжди було тепло, затишно та смачно. Не посмакувати більше маминими млинцями. Мамочки немає вже майже два роки.
“Якою ж дурною я була, навіть чимось незадоволена була!”, – Рита йшла до дому по слизькій, неочищеній від снігу стежці. Руки були зайняті сумками, а від сумних спогадів, а може, від вітру, на очі навернулися сльози.
Минулої ночі Риті наснилася мамуська. Вона вийшла зі своєї кімнати в старенькому байковому халаті і сплеснула руками:
– Ритулечко! Я й не чула, як ти зайшла. Що ж ти навіть шарфа не одягнула, у тебе ж горлечко слабеньке!
Рита намагалася щось сказати їй:
“- Мамо, матусю, пробач мені! Пробач, за недолугі слова, за те, що не цінувала твоєї турботи. Мамочко, як би я хотіла, щоб ти знову була поруч. Я б раділа кожному твоєму слову, що б ти мені не казала. Я тебе дуже люблю!
Але уві сні у Рити чомусь пропав голос, і вона так нічого і не змогла сказати мамі.
Рита увійшла до під’їзду і викликала ліфт. Поки ліфт спускався, вхідні двері під’їзду грюкнули і увійшов якийсь незнайомий літній чоловік з борідкою.
Ліфт відкрився і дідусь зробив рукою витончений жест-запрошення, і спитав Риту:
– Я з вами, ви не проти?
– Ні, звісно, – Рита відвернулася, щоб чоловік не бачив сліз, що бриніли на її очах.
– Вам на який поверх?, – ввічливо поцікавився дідусь, – у вас руки зайняті, я натисну кнопку.
– Шостий, дякую, – не повертаючись, відповіла Рита.
– Чудово, мені теж шостий, ну що ж, поїхали, – і чоловік натиснув кнопку ліфта.
“Дивний дідусь, я його у нас ніколи не бачила. Та ще на нашому поверсі”, – подумала Рита, але в цей момент ліфт смикнувся і якось на диво швидко помчав у гору.
Рита повернулася до старого і раптом помітила, що він уважно дивиться на неї своїми, на диво молодими, веселими карими очима.
– Вам не здається, що ми дуже швидко їдемо?, – поцікавилася у дивного дідуся Рита, – може, з ліфтом щось трапилося?
– Не хвилюйтеся, Маргарито, ми вже майже приїхали, – загадково посміхнувся дід і ліфт зупинився.
Двері відчинилися, Рита вийшла, не могла знайти ключі, і подзвонила у двері. Адже чоловік вдома.
І раптом до неї дійшло, – “Старий назвав мене Маргаритою? Ми знайомі хіба?”
Рита озирнулася – двері ліфта плавно зачинялися. Дідусь не вийшов. Він якось багатообіцяюче посміхнувся Риті, ледь махнувши двома пальцями руки в двері ліфта, що вже майже зачинилися.
Рита здивовано знизала плечима.
“Дивний”.
І ще раз натиснула кнопку дзвінка. “Ну де ж чоловік? Може заснув? Просто закон підлості. Якщо в руках важкі сумки, то ключі відразу кудись зникають, і до того ж нікого не дочекаєшся.
І раптом….
Рита просто заціпеніла від почутого нею голосу з-за дверей своєї квартири, голос наближався. Цей голос вона впізнала б з мільйона!
– Іду, йду, йду. Рито, дитинко, це ти? Ну, ти ж знаєш мої ноги, я ж швидко не можу. Ну ось, дійшла, відчиняю.
Двері квартири відчинилися і Рита побачила свою маму в старенькому халатику і білих хутряних капцях.
Риті здалося, що земля вислизає в неї з-під ніг.
– Щось ти бліда, доню, та ще й сумки такі важкі притягла, – мама розчулено склала худенькі руки і дивилася на Риту.
Так ніхто ніколи більше не дивився на неї. Тільки матуся.
– Мамо, – прошепотіла Рита, затамувавши подих, – матусю, це ти… Як же це?
– Ти не захворіла, доню?, – мама торкнулася її руки, і Риту обдало жаром від знайомого, незабутнього маминого дотику.
– Ой, Ритулько, я дивлюся ти мої булочки улюблені купила, дякую, доню, ти ніколи про мене не забуваєш!, – Мама підняла на Риту очі і Рита ледь встояла від почуттів, що на неї наринули:
– Мамо, ти пробач мені, будь ласка! Пробач за все, я іноді тобі такі дурниці казала! Що твої млинці не потрібні. Або що ти щось не так робила. Ти все робиш найкраще. Я так люблю тебе, мамо! Пробач мені!
– Та я й не ображаюся, я ж розумію, втомлюєшся ти! Ти ж дбайлива така, я все бачу, доню! Начебто сьогодні не прощена неділя, що це ти? Прощаю я тебе, та я навіть не ображалася навіть. Ти краще йди руки мий, будемо обідати. І мама пішла на кухню.
Рита стояла, притулившись спиною до одвірка, розуміючи, що відбувається щось неможливе. Руки її тремтіли, та й ноги підкошувалися.
– Мам, я вийду на хвилинку, я скоро, – Рита спустилася сходами і вискочила надвір.
“Що це було? Як може мама бути вдома, її ж нема вже два роки? Ні, треба просто заспокоїтися”, – Рита ще якийсь час постояла на вулиці, віддихалася і вирішила повернутися додому.
Вона піднялася пішки на шостий поверх – не ризикнула їхати ліфтом.
Двері в квартиру були зачиненими.
Запхала руку в кишеню – та ось же ключі.
– Рито, це ти?, – чоловік вийшов, потягаючись із кімнати, – а мені краще, температура спала, навіть їсти захотілося. А ти що, нічого не купила?
Мабуть у Рити був такий приголомшений вигляд, що чоловік поспішив її заспокоїти:
– Та гаразд тобі, Ритусю, придумаємо щось. Запрацювалася ти зовсім, люба моя, а тут ще я пристаю! До речі, пам’ятаєш років п’ять тому ти принесла продукти, ще твоя мама жива була. А потім вийшла з дому і за якийсь час ще сумки принесла. Всі сміялися – подвійна смакота. А ти ніяк не могла зрозуміти, як так вийшло. Ось як буває, коли мало відпочиваєш.
Чоловік обійняв її, як маленьку, – ходімо, любове моя, я нам з тобою нагетси посмажу. Їсти хочу, як вовк!
Рита сіла, спостерігаючи, як чоловік готує.
Вона згадала той дивний день кілька років тому.
Рита прийшла додому із продуктами. Мама відчинила їй двері і здивувалася:
– Риточко, а навіщо ти ще продуктів принесла? У нас будуть гості?
Рита тоді страшенно розсердилася. Звідки ці сумки?
Мама тоді посміхнулася:
– Ти видно втомилася, доню. Ти прийшла, ці продукти принесла, та ще й у мене пробачення просила.
Рита раптом згадала багатообіцяючу усмішку дідуся. Це чоловік, це точно цей дивний старий! Це він якось повернув мене в минуле. Ліфт…
І я змогла у мами попросити пробачення!
За її життя, я таки змогла, встигла, яке щастя.
Але хто він, хто цей дідусь?
На мить Риті здалося, що в відблисках світла майнув образ старого з борідкою. Він підморгнув їй, і легенько махнув пальцями руки, наче хотів сказати:
“Ти знаєш, немає нічого неможливого для люблячих людей, навіть час не може їм завадити, повір мені….”
– Нагетси готові, – чоловік повернув Риту в реальність, і вона радісно посміхнулася йому:
– Ти знаєш, я чомусь теж голодна, як вовчиця!
