fbpx
Історії з життя
Сам пішов, – здивовано вигнула брови мама, – Тобто ти при здоровому глузді відправила свого чоловіка до подруги одного щось там полагодити? і давно він туди біга на “поміч”? Та знаю я що ви подруги з дитинства, знаю

Ранок розбудив Інну не як завжди, ніжними трелями будильника, а трохи несподівано. Пролунав телефонний дзвінок, що висмикнув її з приємного, теплого сну. Вона розплющила очі, не розуміючи хто б це міг бути. Подивилася на годинник, що висів на стіні – шість ранку. Ох! Вона скосила очі на чоловіка, спить як немовля, ось нерви! Зітхнула і потяглася за трубкою, не дивлячись на екран, піднесла до вуха:

– Алло, так…

На тому кінці дроту щось клацнуло, потім, після невеликого мовчання, пролунало важке зітхання, схлип і дивний якийсь голос подруги Наді прошепотів:

-Інно, Льоші більше немає… Його більше немає…

Потім заплакала і вимкнула зв’язок. Інна сиділа приголомшена, до кінця ще не прокинувшись і не розуміючи, що відбувається. На думку спала дитяча думка, що якби вона не взяла слухавку, то й не дізналася б про цю новину. Наївна. Начебто, якщо не знати таке, то цього не існує…

Швидка не встигла. А Льоша ніколи не скаржився на здоров’я і взагалі ні на що. Він був майже здоровий. Як він часто жартував, здоровий як бик…

Потім були клопоти з тим, аби провести його у вічну путь, прощання. Надя мов скам’яніла, вона навіть майже не плакала. На обличчі її ніби була гіпсова маска з однаковим, байдужим виразом обличчя.

Вони були давно знайомі. Інна вже точно не пам’ятала, як вони безпосередньо познайомилися. Колись вони з Надею жили по сусідству, а їхні чоловіки навіть навчалися в одній школі, але у різних класах. Потім життя їх розкидало і вони зустрілися вже одного разу в тій же школі на батьківських зборах своїх дітей. Виявилося, що їхні діти першокласники потрапили до одного класу!

Посміявшись цьому збігу обставин, вони почали спілкуватися вже. Адже ніщо так не пов’язує батьків, як спільні діти. Часто разом святкували дні народження, новий рік. За цей час Надя з Інною дуже зблизилися. Принаймні, тільки їй Інна могла довірити найпотаємніше.

А тут така втрата для Наді…

– Господи. Як вона жити буде без нього? Така сім’я була… І Оленочка без тата сирота тепер, вона так була до нього прив’язана… Микито, Микито, ну що ти мовчиш? – вона намагалась розворушити задуманого чоловіка.

— Інно, ну а що тут сказати? – тяжко зітхнув чоловік.

Кажуть, час допомагає. Питання спірне. Напевно, все-таки це неправда. Але згодом спомини тьм’яніють та переноситься все легше. Так і Надя. Минуло півроку з дня відходу Надиного чоловіка і вона трохи прийшла до тями. Не дуже, але достатньо для того, щоб нормально спілкуватися і навіть трохи посміхатися.

Інна намагалася як могла допомогти подрузі пережити втрату. Вони часто із чоловіком запрошували Надю з донькою Оленкою до них у гості. І не лише у свята, а й просто так, без приводу. Дочка Інни та Микити, Катя дружила з Оленкою і часто Олена залишалася у них ночувати.

Якось Інна зателефонувала Наді з якогось приводу і під час розмови, почула в голосі подруги таку тугу.

— Надя, послухай, люба, ти як взагалі зараз? Ми рідко говоримо про це, пробач мені. Як ти справляєшся?

— Погано, Інно, погано справляюся. У мене кран тече, розетка згоріла, полицю треба повісити. Я наймала “чоловіка на годину”, але, знаєш, чужий, здоровий мужик у будинку години дві, це для мене занадто. У мене ж Оленочка, не забувай. Коротше, без чоловічих рук важко. – сумно сказала Надя.

— А що ти мовчала, люба! Що ти мовчала? Ми ж не чужі люди, дружимо он уже скільки років! Я пошлю до тебе свого і він усе залагодить! Гаразд? Чекай коротше на мого чоловіка і можеш розпоряджатися ним на свій розсуд! – засміялася задоволена Інна.

Вона була така рада, що хоч чимось може допомогти подрузі.

Микита трохи побурчав, але погодився допомогти самотній Наді. Він поїхав до неї того ж вечора. Приїхав години за чотири, втомлений, але задоволений.

— Кран полагодив, розетку поміняв, полиця на місці, навіть комп Оленці налагодив! – прозвітував чоловік Інні.

З того часу повелося, що при якихось домашніх проблемах Микита вирушав на допомогу Наді. Відвезти Надю на ринок, повісити карниз або донести мішок картоплі з гаража, Микита завжди допоможе. Оленочка ще частіше почала ночувати в них, вони з Катею стали дружити ще міцніше. А Інна і задоволена, дитина щаслива і подруга ніби почала відходити від того, що сталось. Надя стала часто бувати в них і Інна помічала, що подруга змінилася. Вона почала частіше посміхатися, навіть погляд у неї змінився. Став мрійливим та задумливим.

Якось до Інни увечері зайшла мама, вона привела Катю з музичної школи.

— Інна, а Микита де? Він же повинен був Катю забрати? Я вже вдруге забираю цього тижня і минулого тричі… Ні, мені не важко, що ти. Тільки Микита чим так зайнятий, що дитину свою зі школи забрати часу немає.

— Мамо, Микита у Наді. Там напевно в неї щось зламалося знову, а він лагодить. Тяжко їй, знаєш, без Льоші. Та коли чоловічої допомоги немає, сама знаєш як воно. – відповіла Інна матері.

— Зламалося знову? І як часто у неї щось ламається, Інно? Тобі не лячно так просто відпускати свого чоловіка до неї? – мама дивилася на неї стурбовано.

— Мам, Ну ти що? Надя не чужа! Вона моя найкраща подруга! І я рада, що хоч у такий спосіб ми можемо їй допомогти.

— Ой дивися дочко, підозріло все це.

Мама пішла, а Інна посміялася про себе, але задумалася. А раптом?

Увечері вона вирішила зробити йому сюрприз та заїхати за ним на роботу. Вона їхала в передчутті, уявляла, як він здивується і зрадіє її сюрпризу. Під’їхала до офісу і почала чекати, коли він вийде. Він вийшов за півгодини, в руках у нього був букет білосніжних троянд. Спустився зі сходів і чомусь зупинився. Інна подумала, що він побачив її машину і розчарувався, що сюрприз не вийшов, зібралася вийти, як раптом побачила Надю. Вона з’явилася з-за рогу і неквапливою ходою попрямувала до Микити. Він широко посміхнувся своєю білозубою усмішкою, яку так добре знала Інна, і ступив їй назустріч, простягаючи троянди.

І Інна все зрозуміла. Зрозуміла все одразу по їхніх обличчях, по тому, як він узяв її за руку. Як дивився на Надю. Так він дивився тільки на неї, Інну.

—Я не знаю, як так сталося. – напише він трохи згодом, коли Інна виставить його речі за поріг, – Але в мене є відчуття, що я знав її все життя. Вибач, але моє місце не  з тобою. Я зрозумів це першого дня, коли прийшов ремонтувати їй той кран. Єдино прошу, не розлучай мене з Катею. Прошу…

Минуло півроку. Інна працювала, займалася дитиною, ходила на фітнес. Ті почуття потроху відступили, їй стало легше. Ще було складно із Катею. Дитина не могла зрозуміти, чому її тато став татом Оленочки.

А Оленка більше не дружила з Катею. Дівчинку Надя та Микита перевели до іншої школи. Але жити вони так і продовжували у цьому ж районі. І кілька разів Інна навіть їх бачила разом. Вони йшли за руку, розмовляли та сміялися. Як колись Інна з ним…

Автор не вказано.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page