fbpx
Історії з життя
— Сама всю цю кашу заварила – самій і сьорбати. І винити тобі бабко нікого і допомоги просити ніде. Живеш ось тут і чекаєш, коли на двері вкажуть

— Сама всю цю кашу заварила – самій і сьорбати. І винити тобі бабко нікого і допомоги просити ніде. Живеш ось тут і чекаєш, коли на двері вкажуть

Людмила Юхимівна сиділа в скверику і намагалася стримати сльози. Навколо шуміла весна, не даючи опустити руки остаточно. На її день народження завжди припадав такий ось весняний погожий день, коли радує все. І молода зелень листя, і пташиний гомін, і дітлахи за парканом – все говорило: життя триває. Але Людмила Юхимівна розуміла: в її власному житті чекати вже нічого. Ніхто не згадав про її семидесятиріччя, ніхто не захотів приїхати і привітати. Навіть дзвінка вона не дочекалася. Використовуючи матеріали

Привітали тут, на місці. Сусідка по палаті подарувала гарний в’язаний шарфик. Санітарка принесла яблучка. Все мило і пристойно, але душі особливої в цьому не було, пансіон, він і є пансіон. Тимчасовий притулок і вихід з нього тільки один. останній притулок теж неподалік, буквально через ліс.

Всі знали: в цей пансіон звозять стареньких родичів діти та інші спадкоємці. Словом, привозять, аби забути назавжди. Ось їй син сказав:

— Їдемо в санаторій, пора б тобі трохи підлікуватися. На масажі походиш, фруктів поїсиш. Поспілкуєшся, там народу багато, і постійні св’ята для відпочиваючих.

Але правда була іншою: невістку Людмила Юхимівна дратувала неймовірно. Квартира належала матері, син раптом випросив дарчу. сказав:

— Мам, ми тобі вирішили будинок купити, щоб сама собі господиня була. Сама ж кажеш, дві господині на кухні погано. У нас робота в місті, куди нам? А тобі будинок, свіже повітря, будемо все привозити, тільки скажи.

Але як тільки власник квартири змінився, змінилося все. Син з невісткою остаточно перевезли в квартиру речі, про будинок більше не згадували. Невістка стару свекруху виживала, як могла. Її не влаштовувало все: їжа не та, ванна не помита, тут поставлено, там розлито, не подобається – йди.

Син спочатку заступався за маму, але в кінці-кінців жіночі негаразди набридли і йому. Став гримати, потім замовк. Людмила Юхимівна помітила: стали шепотітися, секрет якийсь у них був, замовкати, як тільки наблизиться.

І ось одного разу її вимолений у лікарів і бога синочок раптом заговорив:

— Поїхати б тобі підлікуватися. Відпочити, відволіктися, масажі, вітаміни.

Людмила Юхимівна зловила погляд, подивилася в очі. Такі ж точно очі, як її власні.

— Хочеш мене в притулок відправити? І сказати боїшся навіть? – і дивилася, як обличчя сина заливає фарба. Значить, залишилася ще совість.

— Мама, ну як ти можеш таке говорити. Це санаторій, звичайний санаторій для вікових пацієнтів. Ну не везти ж тебе туди, де дискотеки до ранку і крики дитячі, що це за відпочинок? Відпочинеш місяць, і додому.

Привіз її за місто, розписався в документах і втік, пославшись на роботу. Сказав, приїде за нею скоро. Одного разу навіть приїхав, привіз пакет з фруктами, запитав, чи все нормально, поїхав, не дослухавши.

68 їй тоді було. Тепер ось уже 70.

Тоді, два роки тому, вона чекала його місяць, другий. Подзвонила додому, але відповіли нові господарі. Виявилося, угода йшла, коли вона ще вдома була, а тепер їй і повертатися нікуди. Де колишні господарі, нові мешканці не знають. Людмилі Юхимівні співчували, але і квартиру чесно купили. Бабуся здалася, плакала ночами, зрозумівши, що її просто використали. Але тепер це було єдине місце, де у неї було право перебувати, та й то невідомо, скільки ще.

Гірше за все було, що заради синочка вона доччині інтереси забула. І тепер що ж, тільки плакати залишалося.

Людмила Юхимівна була сільською. У селі і заміж за однокласника вийшла. Жили непогано, всією сім’єю в одному будинку, худобу тримали, в городі працювали. Небагато, але земля не дасть голодувати. Все йшло своєю чергою, поки сусід в місто не подався. А потім повернувся у відпустку і чоловіка її з пантелику збив, все розповідав: і гроші живі платять, вистачає. І воду не тягати, і гноєм не пахне. О п’ятій з роботи повернувся, і відпочивай собі, ні доїння, ні прибирання.

І чоловік її теж захотів, говорив, напрацювалися, нехай діти хоч ростуть в чистоті. Продали будинок, землю. У місті квартиру дали. Потім машина з’явилася, меблі.

Не довго удвох тому раділи – не стало її чоловіка. І ось Людмила Юхимівна з двома дітками одна в чужому місті. Знайомих і друзів – один той сусід, ледве відчепилась від його “турботи”. Мила під’їзди, розносила листівки, вчитися встигала. Словом, зазнала лиха разом з усією країною, але вистояла. Чекала, дітлахи підростуть, допомагати почнуть, легше стане. Але дітлахи надій не виправдали.

Славко підріс, без батьківської руки пішов по кривій доріжці. Людмила Юхимівна чекала, що заспокоїться, не дочекалася. Захотів легкого життя. Довелося в борги влазити, аби тільки не посадили. Начебто заспокоївся трохи, та знову довелося ночами під’їзди мити і двори мести, борги роздавати. Але ж хлопчик, спадкоємець, що не віддасть мати, аби людиною став.

Чоловік Настин покинув її з малям, правда, квартиру їм залишив. Але Настя познайомилася з іншим, того дружина кинула з такою ж нездоровою дитиною. Ось і знайшли один одного добрі люди, стали разом жити. І домоглися таки дітям одужання, одружилися самі, все добре було, поки чоловік не захворів доччин. Дочка до матері, допоможи, позич грошей на лікування, час не можна упускати. А Людмила Юхимівна вперлася: чужий він в сім’ї. Не дам грошей, можливо і не жити йому, а Славку на квартиру треба збирати. Образилася Настя, і перестала спілкуватися зовсім. Поїхала з сім’єю в інше місто, як тільки чоловік на ноги став.

А Славко на свої гроші квартиру так і не купив. Розлетілося все, материне збирання. Живе тепер теж казна-де, доки мати в пансіонаті.

Сидить ось на лавочці, і розуміє: сама заслужила, самій розсьорбувати. А ззаду голос Настусин:

— Мама мама!!! Знайшла я тебе!

Виявилося, не витримало мовчання доччине серце, подзвонила мамі, відповіли чужі люди. Запам’ятали, як їм Людмила Юхимівна дзвонила, розповіли, де її шукати.

— Мамусю, у тебе вже й правнуки є! У нас все буде добре. Збирай речі, ми їдемо додому.

Такий ось у неї ювілей вийшов. І плакати тепер можна, не стримуючи сліз.

Автор не вказаний

Текст редагували – intermarium.news

Головне фото – pixabay.com