Саме перед святами я додому з Італії приїхала. Ну як, знаєте ці відпустки: на Різдво і Паску. От і цьогоріч я з трьома непідйомними торбами на подвір’я. А тут сюрприз – хоч стій, хоч ляж. І головне, вирішили ж усе без мене.
Ой, коли мене донька починає заспокоювати і щось пояснювати то мені аж зле стає. Як таке можна узагалі було вигадати за моєю спиною?
— Мамо, їм важко нині. – каже і в очі зазирає. – Та й тебе тут немає. Навпаки добре, як дім жилий. Згадай, ти ж сама жалілась, що як приїзди, у домі пусткою пахне.
— Пустка то одне, а повен дім народу, до інше, доню. І не кажи, що я не вірно реагую.
Але давайте я про все по порядку розповім, бо от так і не зрозумієте одразу моєї реакції.
Не мене чоловік. я його покинула. Пішла я у невістки жити, бо ми хату купили і мали б її перебудувати. Їздили на будову за кордон заради такого діла.
Та от рік до коку. а наша хата стоїть пусткою. Зате у свекрухи вже й другий поверх з’явився:
— Ой, синку, як добре що ти вже допрослий. – співала під милий бік, – Ми ж так із батьком цього чекали. От і допомога нам від тебе прийшла. Ремонт би нам почати робити, бо ж бачете – все сиплеться.
ну ми собі думали – чого б і ні? Косметичний зробимо, кілька сотень євро обійдеться. Але ж не туди втрапила я, бо свекруха видно із роду шляхетного, їй прості шпалери не підходять.
зняла всю підлогу у стелі дуру зробила, розібрала дах. Хочиш ти чи ні, а мусили ми те все до жилого стану доводити. Другий поверх зробили, хату наново накрили. Скільки витратили – вважай збудували.
Звісно. я проти була такого. Ну а хто б хотів працювати важко заради того, аби свекруха дім розбудовувала, коли в самої хата тече і просить того, аби її до ладу привести?
Ну от на тому ми із чоловіком і почали гризоту. Він мамі і мамі, а я забороняю. Ніби, поки в Чехії, він за мною. мою думку тримає. а як приїдемо, та мама в очі погляне, та сльозу пустить. Дивлюсь – поплив як масло на сонці. Ну що йому робити?
От я дітей узяла і пішла в той дім, що ми придбали колись. Сказала що аліментів не візьму, лиш аби мені чоловік той дім переписав. А він і радий – збувся такого тягаря. Все оформив.
Я свою маму викликала з дітьми на два місяці лишила, а сама на заробітки. Гарно заробила от тільки не знала з чого почати і куди спершу гроші вкладати.
Одна кімната жила, ні вбиральні, ні тепла, ні даху нормального. Але я собі за ціль поставила дім збудувати ліпший. ніж мала свекруха, тож трудилась рук не покладаючи.
Спочатку у Чехії я працювала. а потім в Італію поїхала. Уже тоді мені спина була не здорова після скількох років праці важкої. але ж дім ще не добудувала.
Та й діти вчитись пішли, треба і на них гроші були, тож я на себе не зважала, а ввігнувши голову працювала і працюю досі. Зате мрія моя здійснилась – я таки маю хату гарну.
Ось. дочка заміж моя вийшла три роки тому, ми зараз із нею і зятем виплачуємо квартиру, що на виплату узяли. Мали б 20 років гроші платити, але все до того йде, що як разом, то за рік і закриємо усе. Тоді і сину допоможу із житлом, бо зараз орендують.
Мені не просто, бо мушу із тієї тисячі, що заробляю і доньці і сину, і на ремонт власного будинку гроші відкласти. Так, уже 18 рік я його ремонтую, але ж яка вже ляля. Все у мене за найвищим розрядом. навіть у італійців такої краси не бачила. Хіба в дуже багатих.
Так от, приїхала я на свята. відчиняю хвіртку своєї хати а в мене повне подвір’я дітлахів. Снігу ж повно. а вони бабу ліплять і в сніжки грають.
Я так і стала, бо не сподівалась такого. А на зустріч мені вже біжить сестра мого зятя:
— Доброго дня, Ганно Дмитрівно. Не чекали вас, хіба за тиждень. Проходьте, я вам допоможу з речами.
Я німувала дивлячись. як та панянка мене у мій же дім любо припрошує. І слова сипле дрібним горохом та так, що я думок собі не чула.
— А Ніна моя де? – питаю перше що до голови прийшло.
Бачте, я собі думала, що вони сім’ями на свята сюди приїхали. Але якосьдивно те все вийшло, бо донька мене завжди попереджала про такі візити. та й я, якщо чесно, перший тиждень тишу слухала, навіть Ніну бачити не хотіла – відпочивала.
— Мамо вони у тебе поки поживуть, бо більше ніде, – каже мені донька коли я їй зателефонувала того дня. – Ти не переймайся – дітки виховані а Наталя добра господиня. Зрозумій, мама Наталиного чоловіка занедужала, вони квартиру продали. А у свекрухи в однокімнатній сім’ї із трьома дітьми, як? От і вирішили ми, що це – єдиний вихід.
Мені аж зле стало. Тобто, така гостина мені тут не на день і може не на рік? У мене навіть дозволу запитувати наміру не мали. “Мамо, ми так вирішили”. Ото і все що я почула.
— Мамо, не треба так реагувати, – починає донька коли я висловила своє невдоволення, – У людей скрута а твої хороми стоять порожніми. Ти ж сама казала, що дім пусткою пахне як ти приїздиш. А тепер не сама. Зрештою, тобі лиш три тижні тут побути. А Наталя за всім нагляне.
Тобто, я ще й обурюватись не повинна і вони мені добро зробили?
Ну от скажіть, як би ви відреагували на таке? Що не маю права виставити, тільки тому що вони родичі мені далекі і навіть не мої? От скажіть, як би ви вчинили у такій ситуації?
Головна картинка ілюстративна.
