Мій чоловік зробив пропозицію, коли мені було двадцять п’ять років. Я погодилась. На той час ми були з ним знайомі вже два роки. За кілька тижнів до весілля ми стали жити разом, щоб побути разом, більше дізнатися один про одного.
Все було досить непогано, якби не одне “але” – його рідна молодша сестра, яка постійно бігала за нами, не даючи побути з ним наодинці. То було випробування.
Після того, як ми з хлопцем з’їхалися, я була впевнена, що все зміниться, але його сестра стала частою гостею в нашому домі, уявивши себе мало не господиню.
Коли ми офіційно розписалися та зіграли весілля, зовиця стала приходити щодня, іноді залишаючись із ночівлею. Речі змінні ніколи з собою не брала, тому випрошувала у мене. Відповідно, я купила їй один комплект.
Через кілька тижнів я помітила, що моя косметичка поменшала. Спочатку подумала, кудись закинула чи взагубила туш, тіні. Пізніше я не могла знайти свої прикраси – ланцюжок та сережки. Чоловік також нічого не брав.
Одного вечора зовиця знову прийшла до нас. Ми разом повечеряли, і коли я прибирала кухонний стіл, почула шарудіння в коридорі. Я тихенько підійшла, і від побаченого застигла – та рилась у моїй сумочці.
Я підійшла ближче і спитала, що вона там робить. Вона почала доводити, що туди випадково впало колечко. Я сама подивилася в свою сумку, але там нічого не було. Сестра чоловіка посміхнулася, знизала плечима і йдучи до кімнати, сказала: «Значить десь в іншому місці загубила».
У коридорі лежала і її сумка, куди я вирішила зазирнути, бо підозрювала, що побачу щось цікаве. Там була купа моїх речей: дрібниці, але вони були мої.
Взявши сумку, я пішла у кімнати до чоловіка і показала йому це все. Зовиця швидко встала з дивана і схопила сумку свою. Вона була незадоволена тим, що я взяла її речі:
– Ой, ми зараз одна сім’я, у нас має бути все спільне. Я поношу і віддам, ми з мамою так завше робимо – спокійно заявляє мені сестра чоловіка.
На цій фразі я вже не витримала. Я купуватиму за свої гроші речі, які носитиме зовиця, а потім мені віддавати? Це вже переходить усі межі.
Того дня ми попрощалися з нею, і вона пішла додому. Через кілька годин мені дзвонить свекруха і ледь не плаче, бо мені шкода для дівчинки речей. Сказала, що більше ніколи мені не допоможуть, навіть якщо я попрошу про допомогу у скрутну хвилину.
Після всього у мене такий неприємний осад залишився. Я нікого з них бачити і чути не хочу.Чоловік каже, що я й справді трохи перегнула палицю, але я так не вважаю. То моє. Чому хтось має чіпати те, що йому не належить. Де тут я не права?
Головна картинка – pexels.
