Поки чекала Сашу з роботи, каяття і почуття провини охоплювали мене щомиті сильніше і сильніше.
Надія Ігорівна твердо вирішила не їхати, поки не поговорить з сином. З одного боку, це було мені на руку: я влаштувала їх з Іванком на великому дивані у вітальні, обклала брязкальцями і пішла на кухню пити чай (величееееезну чашку) і читати книгу (нарешті!).
З іншого боку – відпочити і толком розслабитися мені не вдавалося, тому що свекруха смикала мене кожні п’ять хвилин:
— Олю, він мокренький, де у вас тут штанці? Як це де підгузок? Я його викинула, спробуй сама в такому компресі походити цілий день…
— Олю, у нього на прищик вискочив! Ти там солодкого не їж – це все відбивається на дитині.
— Олечко, пелюшку треба попрасувати. Що значить, навіщо? Там же бацили, це шкідливо для дитини! І він, здається, вже зголоднів. Що ти, яка соска — вона ж прикус псує!
Заспокоїлася Надія Ігорівна тільки тоді, коли я оголосила, що буду пекти м’ясний пиріг для втомленого після роботи Сашка. Свекруха притихла і взялася гойдати онука.
Однак Саша додому не поспішав. Вранці перед роботою він подзвонив мені і розповів, що вчора вони з Костиком перебрали зайвого і тому він забув подзвонити. “Так-так, буду о восьмій. І хліба куплю, ага”.
Годинник пробив восьму вечора, потім дев’яту і навіть десяту. Пиріг наполовину був з’їдений зголоднілим Андрюхою. Свекруха, винувато зітхаючи, вирушила додому ( “Там Пашенька зовсім один, ми вас чекаємо в суботу на дачі”). Василь(кіт) бешкетував, ганяючи по підлозі мою дорогу туш, а ваша покірна слуга дійною коровою розпласталася на дивані з жующою (!) дитиною – на четвертому місяці у Іванка стали прорізуватися перші зубки. А мені хотілося лише одного: лягти обличчям в подушку і розридатися.
Ось де він ходить, де ?! Телефон у нього знову вимкнений, а Костик, якому я знову зателефонувала в надії застати там Сашу, нагарчав на мене, сказав, що сім’я Морозенків заважає йому влаштовувати особисте життя і повісив слухавку.
Сашко прийшов додому о дванадцятій годині – тоді, коли від мого каяття і провини не залишилося і сліду. Спокійна, домовита жінка зникла, випарувалася разом зі сльозами на подушці, і на її місці знову була втомлена, замучена побутом і “відпусткою” мегера.
— Де ти був? — верескливим нервовим голосом запитала я, сама не пізнаючи себе. Хотілося перерахувати єхидні припущення, але перевернуте бліде обличчя Сашка злякало мене.
Він, не відповідаючи, пройшов в кухню і сів на диванчик за столом, задумливо підперши голову кулаком. Погляд тужливий і приречений, як у людини, яка вже дивиться в очі старенькій з косою.
— Що трапилося? Всі живі? Скажи, все добре? Ну не мовчи, будь ласка! — закричала я, не думаючи про те, що розбуджу сина, який недавно заснув.
— Життя пройшло повз. А чи жив я так, як хотів? — загробним голосом запитав Сашко, дивлячись на мерехтливу вивіску у вікні сусіднього будинку, — Але ж в двадцять років думав, що в сорок буду жити як король. Де я був, що робив, чого домігся?!
Васька(кіт), схопившись з підвіконня — свого улюбленого місця — підбіг і почав підозріло обнюхувати господаря. “Чи не випив ти часом?”, — немов говорив його погляд, — Що за муть ти тут несеш? “
Я була солідарна з Василем, але зараз була впевнена — Саша не пив. Ніколи його не тягнуло після випивки на розмови — зазвичай він доходить до дивана і спить там до ранку, зустрічаючи ранок мутним поглядом. І зараз він тверезий як скельце. Що це з ним? Клінічна депресія з вічним пошуком сенсу життя?
— Як же не добився, а я? А ми — твоя сім’я? — заговорила я, взявши обличчя Саші в свої долоні і силою повертаючи до себе, — Ось у Костика до сорока років ні кошеняти, ні дитини, а у тебе двоє синів є…
Саша порожнім поглядом подивився кудись крізь мене так, що мені навіть страшно стало. Ну тепер і не знаю, що сказати — і так з козирів пішла…
— Так, звичайно, є ви, — безбарвним голосом сказав він, зітхаючи, — Але ж я …
Він замовк — чи то із остраху образити мене, чи то від небажання говорити справжню причину свого настрою. Я сиділа приголомшена, не знаючи, що й сказати. Власна втома, що затягла мене в болото, тепер здавалася якоюсь дрібницею — нісенітницею, не вартою уваги.
У замковій щілині заворушився ключ. Андрійко останнім часом поїсть після коледжу і тікає знову на якісь гулянки. На розпитування мої не реагує, знайомити з подружкою відмовляється. Ну та нехай, вік у нього такий… Може, хоч він з Сашком поговорить?
— О, привіт, добре, що ви обоє тут! — весело сказав він, проходячи в кухню і егоїстично не помічаючи наших перекошених лиць, – Мамо, тату, я одружуюся!
Саша гикнув від несподіванки і втупився на сина поглядом, набуваючим осмисленість з кожною секундою.
— Що, що ти сказав ?! — вражено перепитав він у сина.
— Женюсь, кажу! — припечатав син, —При надії ми. Є що-небудь поїсти? Перекусити так хочеться, що сили немає…
Ляпнувши чайник на плиту, він швидко вийшов з кухні і пішов в кімнату, по дорозі набираючи якийсь номер в телефоні. Ми з Сашком вражено втупилися один на одного.
З мого горла вирвався дивний смішок. Я завжди сміюся в незрозумілих ситуаціях, викликаючи подив оточуючих.
Ха-ха-ха!!! Ви чули?! При надії вони!!!
Автор – Aйша Iдрісова
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
