Сергій Іванович сидів у парку на лавці. Від довгої ходьби трохи втомилися ноги і з’явилася задишка. Ось він трохи відпочине і вирушить у дорогу. Потрібно набратися сили і дійти до квіткового магазину.
Сергій Іванович трохи замислився. Сьогодні визначна дата. Рівно шістдесят років тому вони з Анничкою розписалися. Весілля не було. Прийшов друг Антон та подружка Ані. Він забув, як її звали. Худенька така, руда, зі смішним ластовинням. Вони сиділи в альтанці, пили ігристе. Весело базікали. А потім розбрелися по своїх кімнатах в гуртожитку. Тільки через три тижні їм виділили спільну кімнату.
Яке це щастя, своя окрема кімната. Біля вікна стояв маленький столик. Біля стіни односпальне ліжко. Більше нічого не вмістилося. Сергій Іванович натягнув між стінами дріт. Ось на нього і вішали одяг. Анютка пошила квітчасті фіранки на вікна. Було дуже красиво та затишно. У цій кімнатці й народився Ігор.
Сергій Іванович зітхнув, сперся на ціпок і продовжив свій шлях.
Асортимент квіткового магазину його вразив. Стільки квітів він бачив уперше. Букети рясніли барбами і пахли.
Сергій Іванович розгубився. Він одягнув окуляри і придивився до цін. Такого він не очікував. У потертому з роками гаманці лежали величезні на його думку гроші, цілих триста гривень. Він збирав їх упродовж місяця. Готувався до цього дня. Планував купити квіти та улюблений напій дружини.
«Що ж робити?» — почав міркувати Сергій Іванович. — «Якщо куплю букет квітів, на інше не вистачить. Дуже шкода. Розкішного свята не вийде».
— Ви будете купувати? — пролунав зі спини чоловічий голос.
Від несподіванки Сергій Іванович здригнувся. Тростина впала. Хлопець, що стояв ззаду, швидко нахилився і підняв її.
— А поштучно у вас квіти продаються? – запитав Сергій Іванович продавчиню. — Троянди є? Скільки коштують?
– Є. По 50 гривень. Братимете? — чемно відгукнулася дівчина.
Сергій Іванович почав розгублено підраховувати. Купити виходило, але на проїзд грошей не вистачало. Він замислився.
— Дядечку, що не вистачає грошей? Молоду собі завів? — зареготав хлопець, який стояв ззаду.
— Який же ти бовдур , — образився Сергій Іванович, — Я вибираю дружині. У нас із нею сьогодні діамантове весілля.
Хлопець уважно подивився на старого.
— Вибач, діду. Невдалий жарт, — посміхнувся він, — Давай я заплачу. Гроші у мене є, не збіднію. От у мене дідуся з бабусею зроду не було. Не пощастило.
Хлопець швидко витягнув велику суму грошей і кинув на прилавок.
— Я беру ось цей букет, — звернувся він до продавчині, — Дідусь нехай вибере квіти, якщо залишиться якась решта, віддасте йому.
З цими словами, хлопець вискочив із крамниці. Сергій Іванович від подиву навіть не встиг подякувати юнакові.
Старенький обрав розкішний букет, купив у найближчому магазині ігристе та вирушив на автобусну зупинку. Їхав довго. У дорозі трохи задрімав.
— Дідусю, кінцева. Ви свою зупинку не проїхали? — розбудила його кондуктор.
Сергій Іванович насилу вибрався з автобуса. Піднявся вітер. Почав моросити дощ. Сергій Іванович одягнув на голову каптур. Ціпок знову випав із рук. Нахилитися він не міг. Заважав букет і пакет з напоєм. Переклавши всі покупки в одну руку, він спробував дотягнутися до ціпка, але нога не слухалася. Він почав завалюватися.
— Дідусю, у тебе ж весілля? — Підхопив його, вже знайомий хлопчина. — Що ти тут робиш? Тобі до дружини та сім’ї треба.
— А в мене і дружина, і син тут. А ти що тут робиш? – відповів тихо Сергій Іванович.
— Я відвідував маму. Сьогодні в неї день народження. Купив їй квіти. Давай я тебе доведу. Он яка погода. Людей майже нема. Впадеш, нікому буде допомогти. Потім відвезу тебе додому. Я на машині.
Сергій Іванович кивнув головою.
— Давно вони тут? – дорогою запитав хлопець.
— Син давно. Він був військовим і не повернувся додому. А дружина вісім місяців як пішла. Погано мені самому, хочу до неї. Що мені тут робити?
— Не можна так казати, дідусю, — заперечив хлопець, — у кожного своє життя і своя доля. Поки ти живеш, то й пам’ять про них живе. Рідні є?
— Невістка, але вона вже давно заміжня і онука. Красуня. Провідує мене, коли приїжджає до нас в місто. Скоро правнук народиться. – з гордістю відповів Сергій Іванович.
Тихенько, трохи перемовляючись, вони дісталися до двох уквітчаних горбочків землі. Сергій Іванович поклав квіти. Дістав із кишені три пластикових стаканчика.
— А я тільки три взяв, — він обернувся до хлопця, — Не думав, що ще будуть гості.
— Не біда, — махнув рукою хлопець, — Мені не можна. Я за кермом.
Сергій Іванович розлив напій, віддав парубкові пляшку.
— Привіт, Анничко. З днем весілля тебе. Гарне у нас вийшло свято. Красиві квіти. Твоє улюблене ігристе. Син із нами. Навіть гості прийшли.
Сергій Іванович заплакав. Заплакав тихо, майже беззвучно.
Хлопець відійшов убік, не хотів заважати. Сергій Іванович довго стояв біля місця де спочивала його дружина. Щось тихо бурмотів, утирав сльози. Потім залпом випив зі своєї склянки та вклонився рідним.
Хлопець підскочив до нього. Підтримав за лікоть.
— Ходімо, діду. Промок весь. Не дай боже, занедужаєш. Поїхали, відвезу додому.
Сергій Іванович кивнув, зачепився за хлопця і тихенько пошкандибав по стежці.
Через два дні пролунав дзвінок у двері. Сергій Іванович, човгаючи ногами і спираючись на тростину, дістався до дверей. На порозі стояла онука з чоловіком.
— Дідусю, яка ж я щаслива тебе бачити. А я ось приїхала до тебе народжувати. – вигукнула онука. — Чоловік їде у відрядження. І мені буде потрібна твоя допомога. Приймай гостей. Ми надовго, а може, й назавжди.
Сергій Іванович заплакав. Заплакав від щастя.
Фото ілюстративне.
