– Люся, я хату продала, тому пізно про щось думати, а в тебе хата велика, то й доглянеш її.
Далі сіла в машину і поїхала з чоловіком. Я лиш очима закліпала, але що вже було робити – обійняла маму і завела до хати.
Ірина завжди така була, думала лише про свою вигоду і більше ні про кого. Чомусь вона сприйняла мою появу на світ, як річ особисту, бо я забрала увагу від неї.
– Якби не ти, то батьки б мені…
І далі вона перелічувала те, що батьки могли б їй дати. Але… Розумієте, батьки ледве літню кухню добудували і то я вже дала з чоловіком гроші аби її поштукатурили і помалювали, то що вони могли нам аж такого дати?
Звичайно собі жили, як усі, робота важка, зарплата маленька, діти і господарка. Проте, Ірина стала на диби, коли мова зайшла про те, що я залишуся біля батьків і мені буде стара хата і літня кухня.
– Що? А я не маю права на цю хату? Ви совість маєте? Та у Лесі і чоловік є, і він одинак вдома, то чого туди не йдуть, а біля вас живуть? А у мене діти одні, я не маю звідки помочі!
То справді було так, Ірина була двічі розлучена і від кожного шлюбу мала по дитині. Чому у неї сімейне життя не задавалося для неї не було загадкою, бо відповідь була очевидною:
– Ви за мною, – казала вона батькам, – нічого не дали, то як до мене має чоловік ставитися та його рідня? Ставляться до мене, як до бідної родички, а я такого не терпітиму!
Я ж до свекрухи не хотіла йти, бо там вона була ще та добріниця. Порадилися ми з чоловіком і вирішили обоє поїхати за кордон, щоб заробити собі на життя. Дітей залишили моїй мамі і роками їх не бачили.
Хату вибудували на новому місці, щоб ні від кого не залежати і тут вже сестра з батьків не злізла, поки вони на неї хату не переписали.
– Так, то є справедливість, у мене нема нічого, а ви Лесі все життя допомагали! Все чесно.
Я вже не сперечалася, бо у мене своя хата і я тому була дуже рада. Далі пішло звичайне життя – їздили на заробітки з чоловіком, вивчили дітей, справили їм весілля і допомогли з житлом. Потім не стало батька і мама залишилася сама, але вона була доволі бадьора. Знаєте, то я вже встану, то світ крутиться, то ще щось, годинами б розказувала де закололо, а де потиснуло і скільки я вже лікарів оббігала. А вона хустку зав’яже і миску з пшеницею – вже до курей пішла, там в квітнику порається, там на городі щось робить і все то мовчки, без нарікань, ще й рукою махає:
– Та мусить щось боліти, вже вік такий.
А тут Ірина отак мені маму привезла, а ви знаєте, як то людині поважній вже від свого йти? У мене хоч все й до ладу, а вона собі місця не знаходить і навіть з палицею йде до свого дому хоч на нього подивитися.
Ірина навіть не цікавиться чи мамі треба щось з ліків, не дала мені жодної копійки і не дається чути, бо у неї новий кавалер в хаті і треба ж його годувати і так мамину хату проїсть. Від того мамі гірко, я сама те бачу і вдіяти вже нічого не можу.
І от сама себе питаю – чи то в Ірини такий характер через наше життя, чи вона просто вже така уродилася, що всі їй навколо винні? Поясніть мені це, будь ласка!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
