Наші східні сусіди й до сьогодні не змирились з існуванням української ідентичності, а разом із нею національного одягу. Їхні спроби знищити українські культурні коди в часи СРСР лиш посилили потребу вкоріненості. Аби її «втамувати», понад шістдесят років тому ідеологи Союзу запустили синтетичний процес, який ми сьогодні називаємо шароварщиною. Приблизно з цього моменту починає своє існування псевдокультура українців: калиново-маково-квіткові вишиванки для жінок та широкі червоні шаровари для чоловіків.
Повна версію матеріалу ви можете прочитати на сторінках видання “Слух”.
Спойлер: на етнічних вишиванках ніколи не було зображення калини чи маків, а козаки, якщо й носили шаровари, то не такі — чоловіки одягались за європейською модою.
Етнографка Наталія Лисовець впевнена, що «Наші предки відчували потребу вкоріненості так само гостро, як відчувають сьогодні біженці, що починають розуміти чому важливо мати свою землю».
«Власне, через цю потребу Радянський Союз і вирішив ввести “народний стрій”. Його важко так назвати, бо то була червона атласна спідничка, пластмасовий вінок і шаровари в тому вигляді, якого історично не мали», – каже вона.
Наталія народилась на Волині, згодом переїхала на Дніпровщину. Зміна локацій дала їй можливість відстежити, наскільки різнився процес викошування української культури. Оскільки в цей регіон «совєти» прийшли майже на 20 років раніше, розвиток культури занепав, а за ним і можливість передання традицій:
У нас у музеї зберігається багато вишиванок, створених різними техніками. Але найбільше привертає увагу вишивка гладдю з вкрапленнями бісеру. Ми запитували не одну майстриню вишиваного одягу, як зроблені такі вироби, але ніхто досі не знає. Ми втратили масу знань і традицій через впровадження шароварщини.
Цей процес був впроваджений штучно, але з цілком реальною мотивацією. Концепт шароварщини був створений, щоб нівелювати наше коріння, виставити Україну бідним меншим братом, якому щедра росія усе надала. Дуже зручно мати по сусідству країну зі штучно впровадженим одягом, штучно зміненою культурою, а згодом і мовою — так країна стає несправжньою, а кордони нечіткими.
Радянського Союзу не існує вже більше 30 років, але шароварщина вчепилась пластирем на те, що не гоїться роками. Ми проносили поколіннями шароварщину в медіа разом із Поплавським, на святкування з ведучими в калиново-макових вишиванках та зі «Скаженим весіллям» у кіно. Шароварщину плекали й просували.
«Незалежність “звалилась” нам на голову в 1991 році. Була жага знову мати своє, рідне, народне. Але ніхто не хотів вникати в цю історію, шукати свою вишивку, її значення, шукати, яка вишиванка була у Стуса чи Кобилянської.
Ми просто гребли все, що попадалось під руку. Якщо тоді це можна було спихнути на брак кадрів у цій сфері, то чим пояснити те, що у 2014 році ми зробили те саме? Я не знаю», – роздумує історикиня Дарина Міщенко.
Нам дуже щедро продали образ розхристаної дівчини… Також дуже добре це простежується у період “Євро-2012”. Тодішні сувенірні лавки продавали вишиванки незрозуміло якого походження, ляльки-мотанки, які не змотані, а зшиті, й тому подібне. Нам знову пхали синтетику, але проблема навіть не в тому, що теоретично її споживали ми — так бачили нашу культуру іноземці», – каже етнографа Наталія Лисовець.
Шароварщина з’явилась у нашій культурі не за рік і не за два. Ще більше часу знадобилось українцям, щоб ідентифікувати її як чужу. Щонайменше половина століття знадобиться, аби її витіснити.
«Варто старатись пояснювати людям через книги, соціальні мережі, статті різницю між цим одягом. Я знаю, що це діє, бо сама займаюсь подібною діяльністю. Коли я почала в TikTok розповідати про книги, де відображався орнамент, поділений по регіонах, люди з різних куточків України писали і просили показати, що належало саме їхній області.
Люди, які зараз далеко від дому, часто просять розповісти про автентику одягу їхнього регіону, і не лише для вишиванок — це може бути худі чи татуювання. Якщо продовжувати в цьому ж дусі, то шароварщина відпаде сама собою, бо умовних маків на вилизано-білому полотні в українській вишивці не було, а отже на них не буде й попиту», – каже Міщенко.
Автор: Вікторія Демчук.
Фото: видання “Слух”.
06/23/2022
