– Ех! Який чудовий дощик! — Вигукнула дівчина, яка вискочила з під’їзду і, побачивши Андрія, який щойно вийшов з машини, спочатку зніяковіло посміхнулася, потім кумедно зморщила носа і, не стримавшись, дзвінко розсміялася.
— І чим же він такий чудовий, цей дощ? — мимоволі заряджаючись її гарним настроєм, запитав молодик і теж засміявся. «Якась дивна, їй ніби не п’ятнадцять, а скаче, як та коза», – подумав Андрій, але несподівано спіймав себе на думці, що йому раптом стало легко і добре, як не було дуже давно.
Рясний дощ дріботів по парасольках, по непокритій голові Андрія і, звичайно ж, по калюжах. Дрібні бризки розліталися в різні боки, потрапляючи на його штани та черевички дівчини. А вони стояли один навпроти одного і посміхалися.
– Ну? – Першим отямився Андрій. — То ви скажете мені, що ж у ньому прекрасного в цьому дощі? Бо не засну, буду думати…
— Та все! — знову засміялася дивна дівчина і, підійшовши до куща бузку, злегка струснула одну з квітучих гілок.
– Дивіться! Дощ, як дбайливий батько, умив і напоїв усю свою численну родину. Он як посміхнулися тюльпани. А трава? Подивіться! Вона випросталася і зазеленіла, так і хочеться пробігтися по ній босоніж. А горобці? Он як весело борсаються в калюжці. І все це завдяки дощу.
– Все, здаюся, переконали, – засміявся, підводячи руки, Андрій. – Це справді, справді чудовий дощ, але, мені вже час!
Він помахав їй рукою і побіг сходами вгору.
Двері, що безшумно відкрилися, відчинили перед ним свої обійми і Андрій назавжди зник із життя дівчини. Вона ще трохи постояла, дивлячись на холодне скло дверей і, зітхнувши, попрямувала по вмиті та оживаючій вулиці.
Дощ зупинився.
Весело блищали вікна будинків, а дівчині чомусь стало сумно.
Вона ще раз озирнулася, ще раз зітхнула і, повернувши за ріг, попрямувала до автобусної зупинки. І тільки прудкі горобці були свідками того, як скляні двері виштовхнули на вулицю хлопця, як він кинувся в пошуках когось, або чогось, і як безвільно опустилися його широкі плечі.
Ще довгий час Андрій вдивлявся в обличчя дівчат, які проходили повз нього, з надією зустріти ту, трохи дивну і смішну, яка за якісь лічені хвилини, стала для нього рідною і близькою. І щоразу, виходячи в негоду з дому, він сподівався знову почути дзвінкий сміх і захоплене: «Ех! Який чудовий дощик!».
Але дива так і не сталося.
Втім, те, що Андрій полюбив дощ, який колись дратував його, теж було, нехай маленьким, але справжнім дивом.
Минув майже рік. Спогади про ту зустріч все рідше й рідше турбували молодого адвоката. Та й щільний робочий графік не залишав часу ні на особисте життя, ні на роздуми та сум.
Але сьогодні чомусь не працювалося. Зранку моросив нудний холодний дощ, а незрозуміла тривога ніяк не давала зосередитись. Втомившись безцільно тинятися з кута в кут і зрозумівши, що даремно витрачає час, Андрій підвівся з-за столу, зачинив спочатку сейф, потім робочий кабінет і, не випускаючи з рук ключі, попрямував до виходу. Вже спустившись сходами, він занурений у якісь, тільки йому відомі думки машинально засунув руку в кишеню і, не помітивши ключів, що впали на землю, пішов до машини, яка стояла осторонь.
— Юначе, — пролунав за його спиною тихий голос, що змусив отямитися. Андрій різко обернувся і не повірив своїм очам: перед ним, тримаючи на протягнутій долоні ключі та здивовано кліпаючи очима, стояла вона – Дівчина дощу.
Фото ілюстративне.
