Ще коли я на заробітках була, то мені донька от такі натяки недвозначні робила. все розповідає. Ніби, як про подруг, але ж я добре розуміла, що вона від мене насправді хоче. А от коли я вже додому повернулась, то вони з чоловіком і прийшли сказати усе прямо

Ще коли я на заробітках була, то мені донька от такі натяки недвозначні робила. все розповідає. Ніби, як про подруг, але ж я добре розуміла, що вона від мене насправді хоче. А от коли я вже додому повернулась, то вони з чоловіком і прийшли сказати усе прямо.

Вчора така сцена була неприємна і для мене і для доньки із зятем. Стою, виправдовуюсь, ніби я в чому винна. А донька аж по стіні сповзла, бо ж бачте – рідна мама її розчарувала, вразила і образила, зрештою.

Я була на заробітках в Італії довгих 10 років. Чому довгих? Бо їхала я вже у віці, під 60 і не від того, що добре мені жилось удома. Доглядала стареньку сеньйору, та таку до якої йти ніхто не хотів, ото лиш я й трималась, бо вибору мені не було.

Така ото в мене доля напевне – терпіти і чекати кращих часів. Замолоду свекруха не давала життя, та от як її не стало, то чоловік пустився берега. За останні десять років з дому виніс практично все.

Я собі працювала і допрацювалась до пенсії за вислугою років, однак, рік. другий посиділа і бачу, що діла не буде. Бо й вбиральня на дворі і душ треба. То не молода що бігати можу, тут уже діло до старості іде.

Мала я доньку, та от вона сама чекала хто б підкинув допомоги. Вийшла Оля заміж і швидко дітки у них пішли. Сиділа в декреті, чоловік працював, квартира орендована. То вона мені точно не помічниця.

От так я десять років: сотню донці, а залишок на купку собі, та на купку. Розуміла, що роботи мені біля хати і ремонтів попереду не на одну тисячу євро. Та й з моїм здоров’ям на пенсію у 2500 тисячі якось лячно було би жити, от і дбала собі на старість гідну.

Донька не раз мені натякала про те, що могла би я їм квартиру купити. Прямо не казала, все ж – соромилась трішки. Але от так здалеку і все околицями, то часто я те чула.

А коли я повернулась уже з Італії додому і саме мова була про те, що я буду дім переробляти і утепляти – приїхали вони із зятем і онуками до мене на розмову. Вперше донька прямо попросила дати, чи то пак “позичити” їм на квартиру, хоча б двокімнатну.

Сцена була неприємна, бо я відмовила і ще мусила виправдовуватись, адже гроші я мала і тут усім зрозуміло, що на квартиру їм би стало:

— То хто вам не дає заробити? – кажу. – Я у шістдесят змогла, а от ви у свої 30 не в силі? Я все життя копійки рахувала, поїхала хоч на гідну старість заробити, а ти й того мені не даси, доню?

Та у неї своє – вона одна у мене дитина, я її не люблю і з такими закидами я старіти буду при грошах, та без родини.

Ну от скажіть мені, я що й справді не хороша мама? Я не маю права розпоряджатись заробленим? Не можу собі тихенько віка доживати і життю радіти вперше за весь свій вік?

Ну от ви б на моєму місці, як вчинили б?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page