Ще в березні минулого року син перевіз свою родину у наше маленьке містечко. Я думала, що вони у мене зупиняться, все ж разом чекати на повернення нашого захисника краще, та й онучок у мене третій мав з’явитись. Проте невістка не погодилась на спільне проживання. Вони винайняли квартиру недалеко від мене. Минув час, і тепер я розумію, чому вона тоді так наполягала на тому, аби жити окремо.
З самого першого дня Оля тримала мене на відстані витягнутої руки. Ще до весілля ставилась ніби і привітно, але не була зі мною до кінця щирою. Я про доньку мріяла завжди, але після сина дітей не мала і так його поява – чудо. Думала завжди, що невістка стане мені за доцю. проте як виявилось їй того потрібно не було.
Приїхали вони і оселились у двокімнатній квартирі не далеко від мене. Я до них спочатку ледь не щоденно ходила, але коли змогла вийти на роботу, то вже не навідувалась так часто. Оля на останні місяцях приїхала і я думала, що буду допомагати облаштувати дім до появи малюка, проте оля нічого глобально не робила: придбала ліжечко, ванночку, коляску і якесь крісло-гойдалку. Все. Навіть шпалери не переклеювала, так ото як винайняла житло, так і жила там.
Але не це мене дивує і бентежить найбільше. Оля виявляється, зовсім не привчає моїх онучок старших до господарства, дівчатка по дому нічого не роблять абсолютно. одній тринадцять, іншій – десять, але вони не вміють навіть оладок приготувати:
— А нащо? – здивовано дивиться на мене невістка. – Все. що потрібно я купую у супермаркеті на тиждень уперед. Заморозка смачна. У нас і голубці і котлети і налисники є завжди. А розсипане борошно і бруд на кухні… Ні це не для мене. та й часу я не маю. Захочемо оладок, он кафе у будинку, там і сирники і оладки і запіканки.
Мене це дивує і напружує, але ще більшим для мене було здивуванням те, що Ольга найняла жінку, яка приходить і прибирає в квартирі. Одного разу я до них навідалась, а вони всі разом із квартири саме виходили:
— У нас генеральне прибирання, ходімо в кафе. Дві годинки потрібно погуляти.
Я вражено дивлюсь, а в квартирі дві жінки хазяйнують. Запитала у Ольги, як то так, невже їй важко пил змести, чи попросити доньок підлогу вимити, а вона відповіла, що раз на місяць оплачує цим двом жінкам півтори тисячі і в домі у неї ідеальна чистота, вона приходять кілька разів і роблять ще “підтримуюче прибирання”.
— У мене троє дітей і малюк на руках. Я працюю віддалено а все це час, а він не резиновий, а я не з залізобетону. Моєї зарплатні вистачає на те, щоб усе це оплатити. Зараз в кафе кави вип’ємо, сходимо у перукарню з дівчатками, а повернемось і в домі порядочок. – усміхається вона.
Мене усе це прикро вразило. Поясніть, куди наш світ котиться? Двоє онучок ото хіба макарони і вміють варити, хоча я у їхньому віці вже закрутки з мамою робила.
Хіба не мама вчить дівчинку усього, що потім їй усе життя буде потрібно? Хіба не в дитинстві ми навчаємось основного? А онучки мої що вмітимуть? В кафе млинці купувати? Невже життя геть з ніг на голову стало і ми вже нічого не розуміємо.
Це ж скільки грошей іде в нікуди, скільки грошей. А економія?
Не знаю, як реагувати, як онучок рятувати? Підкажіть, бо я спокою не маю.
Любов К.
01,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
