Грона горобини горіли червоним полум’ям на ще зелених гілках дерева. Сонце, золотими відблисками, віддзеркалювалося в калюжах після нічного дощу. Настав передостанній день літа перед початком нового життя у хлопчика Мишка.
Він дуже хвилювався напередодні завтрашнього дня. Адже то був його перший навчальний рік.
— Мамо, ти попрасувала мою білу сорочку?
— Звичайно, синку.
— А нове взуття дістала?
— Любий, не хвилюйся, я все приготувала, — заспокоювала його мама, не відриваючись від своєї дисертації.
«Як не хвилюватися, коли ти в мене така неуважна» — зітхнув він і сів біля вікна дивитися на школу, що знаходилася навпроти його будинку.
Михайлик був самостійним хлопчиком. Вже в п’ять років міг приготувати собі яєчню та сходити в магазин, розташований на першому поверсі будинку, за молоком та хлібом.
— Що, мама знову забула хліб купити? — Запитувала продавщиця тітка Катерина, яка завжди фарбувала губи коричневою помадою, через що Мишкові здавалося, що вона щойно їла шоколад.
– Не забула, а не встигла. У неї дуже багато справ, — діловито відповідав хлопчик, згрібаючи здачу в кулак. Тітка Катя проводжала його співчутливим поглядом і бурчала собі під ніс:
— Багато справ у неї, а як же. Сидить, мабуть, у своїх папірцях, а хлопець сам по собі.
Та тітка Катя була не права.
Мишко був самостійним хлопчиком, але не бешкетником якимось. Він рано навчився читати і це завдяки мамі, яка щовечора читала йому казки, зупиняючись на найцікавішому місці. Мишкові доводилося цілий день чекати вечора, щоб дізнатися, що ж там буде далі. Поки одного прекрасного дня він не вирішив навчитися читати сам. Навчання у нього зайняло менше тижня. А через два він уже сам читав собі казки.
Тому найкращими друзями Мишка були – книги.
А його мама не кидала напризволяще. Просто дисертація, це не жарти і потребує концентрації уваги.
Ось Мишкові і доводиться все контролювати самому. Він же єдиний чоловік у цьому будинку, не враховуючи кота Барсика.
Пролунав дзвінок у двері.
— Сину, спитай хто там і відкрий, — вигукнула мама зі своєї кімнати.
Мишко театрально закотив очі і пішов до дверей. Він став на стільчик і глянув у вічко. На порозі стояла бабуся, котра приїхала з дачі.
— Ой, любий мій, я ледь встигла на електричку. Стільки народу було. Думала поламають мені всі гладіолуси, — торохтіла бабуся, наливаючи у вазу воду і запихаючи в неї величезний букет, зібраний для Мишкової першої вчительки.
Він ще раз оглянув свій костюм, на якому не було жодної порошинки, погладив новенький портфель, підійшов до письмового столу, клацнув вимикачем настільної лампи і сів поруч із Барсиком на ліжко.
— Ось, Барсику, з завтрашнього дня ти будеш старшим. Стеж, щоб мама добре харчувалася, бо я її знаю.
Цілий день каву питиме, а це шкідливо для здоров’я, — казав Мишко, суворо дивлячись на Барсика.
Барсик, не розплющуючи очей, відповів щось зрозумілою обом мовою і, згорнувшись клубочком, ліг спати.
Його приклад наслідував і Мишко, щоб завтра бути бадьорим і сміливим. Він хоч і був самостійним хлопчиком, але перед таким урочистим днем хвилювався. Не щодня буває вперше у житті перше вересня.
Фото ілюстративне.
