Коли ми тільки познайомилися, то були наче друзі, разом нам було добре, але хотілося якихось яскравіших почуттів, принаймні, мені, то точно. Саме тому я закрутила стосунки зі старшокурсником.
Олег дивився тоді на мене такими очима, а я щось молола, що ми наче друзі.
– Ти мені як брат, Олеже, але я хочу більшого.
Далі я за цього хлопця заміж вийшла, але з Олегом продовжувала спілкуватися, бо ж ми вчилися разом. І тільки по закінченні навчання наші стежки розійшлися.
Вдруге я його зустріла, коли була в процесі розлучення. Тоді, коли його побачила, то побігла до нього, обійняла, я була така рада його бачити. Ми обмінялися телефонами і він сказав, що обов’язково зателефонує, щоб ми погуляли, поки я в місті.
Я чекала від нього дзвінка два дні, але його не було. Я перевіряла пропущені і їх теж не було. Мій смуток помітила мама і спитала в чому річ.
– Та Олег не телефонує.
– Та ні, хтось телефонував тобі, тато брав трубку, я подумала, що це твій колишній і ще й батька похвалила, що його відшив.
Я кинулася перевіряти телефон і таки знайшла невідомий номер. Значить, Олег таки телефонував. Я одразу його набрала, але там жіночий голос сказав, що Олег пішов в душ і що йому переказати.
Що я могла сказати. якщо в людини налагодилися стосунки?
Поїхала через кілька тижнів до свого міста, залишивши спогади про Олега. Треба шукати собі чоловіка, який би був такий розуміючий, як Олег. Але інший, цікавіший, чи що.
Потім, я зустріла Олега, коли мені було сорок, якраз була зустріч випускників. Ми обійнялися як давні друзі і розговорилися.
– Чому ти доті не взяла трубку чи не перетелефонувала, – спитав він мене ображено.
– Та я телефонувала, але трубку взяла інша жінка і дала зрозуміти, що ти вже зайнятий. Не хотіла заважати твоєму щастю.
– Зрозуміло. А зараз ти сама чи ні?
– Зараз я не сама. У мене донька, їй вісім…
– А чоловік?
– А чоловіка нема.
Так і було, вже мене покинув чоловік, вже надто він був яскравим та балакучим, не міг спинитися на одній жінці. Я вирішила, що таке зі мною не пройде і пішла від нього. Донька сумує за батьком, але мені вже перейшло.
– А ти як? Одружений?
– Знаєш, був. Але зараз теж вільний. Щось не складаються у мене стосунки. Все наче чогось бракує.
– Знаєш, а у мене було таке відчуття з тобою, наче все просто чудово, але якби ось це, то вже точно я б тебе нікуди не відпустила…
Ми ще довго говорили, танцювали і з кожною годиною я розуміла, що вже мені й нічого не треба більше в Олегові. Все просто чудово, але вже я з його боку не бачу бажання зі мною сходитися.
Я тоді пішла зі свята сама, Олег так і не телефонував, хоч мав мій номер. Я подумала, що зустрінуся з ним, коли буде наступна зустріч випускників і не помилилася.
Ми були самотні і були раді бачити один одного. Мені хотілося аби він першим проявив ініціативу, а він ніяк.
– А чому ти мені вже не пропонуєш побачення?
– А ти хочеш зі мною на побачення?
– Знаєш, ми надто давно знаємося, тому скажу прямо – я хочу аби ми почали з самого початку і таки пішли на справжнє побачення.
– Я згоден, – відповів він.
І отак ми пішли на наше перше побачення за практично двадцять років. відчуття були такі, як і треба – метелики в животі і мрії про спільне життя. І у нього теж такі ж відчуття, тому ми вже й не розлучаємося і дивуємося, що стільки часу витратили на інших людей. Але, якби ж то знати все наперед…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота