Розумієте, не може бути таких стосунків між такими молодими людьми. Між тими, що прожили в парі роки, то таке трапляється.
Але щоб отак спочатку зустрічатися і при тому я не бачила ні разу в сина якоїсь радості на обличчі, якоїсь теплоти чи усмішки. А все якось через силу.
Прийде з побачення, вже чую гупає.
– Посварилися чи що?, – питаю.
– Не питайте, – буркає, а сама бачу, що щось між ними є.
І зійшлися такі з характерами, що ні залишать один одного жити спокійно. Та й, коли прийшов мене з нею знайомити, то все так напружено, хоч я й стіл накрила та гарно їх прийняла. Все намагалася вивести дітей на розмову, скільки гостей, де весілля.
Зоряна через силу усміхалася і так щось дзьобала, а син просто був спокійний. Ну ніякого тобі трепету, ніяких ніжних обіймів чи тримання за руку.
Мельком побачила, як син намагався взяти її за руку, то вона її вирвала. Що то за таке?
Думаю, що й Зоряні не дуже приємно отаке щодня переживати, але ж не покине його, вже на собі женитися тягне. А я ні слова не перечу, тільки впаду перед образами та молю Бога аби відвернув від моєї дитини біду.
Я ж його сама ростила, щоб щасливим він був, щоб любила його дівчина і майбутня дружина, щоб діточок ростили в любові, щоб бігали навколо нього радісні і за руку тримали. А з цією хіба таке буде? То ж усе на нервах. Ну хіба я кажу не правду?
То ж має бути між людьми мир та лагідність, хоча б з початку того життя, бо потім причин для нервів буде дуже багато.
І отак я молилася кожен день і не виходило мені з голови те майбутнє спільне життя і яким воно буде. І тоді я наважилася піти на розмову до Руслани.
– Руслано, ти тільки не подумай, що я не хочу тебе мати за невістку, але думаю, нам варто поговорити. Знаю, що наміри мого сина серйозні, але радості він від того не має ніякої.
– Я теж не маю від того ніякої радості, – вже наїжачилася Руслана, ну геть, як мій син.
– То навіщо ви родину будуєте, де треба разом все проходити. І добре, і зле? Як ви будете це робити? Отак?
Мовчить вона.
– Послухай, як ви розійдетеся, то якийсь час вам буде важко, але ви це переживете. Зате потім ви кожен буде мати шанс зустріти свою половинку, з якою добре, радісно і спокійно. Але вам вирішувати.
Я пішла. Так, сказала те, що думала і мусила сказати, бо воно як на початках отак ведеться, що вони вже кілька років зустрічаються, то далі нічого кращого не буде.
В мене все було не так, як тепер. Колись просто треба було вийти заміж, бо треба було вийти заміж.
Далі треба було жити заради дітей.
Далі треба було жити, бо вже й так пів життя минуло, то вже куди діватися.
А тепер люди мають більше можливостей вижити самотужки, то навіщо себе до когось прив’язувати?
Минув десь тиждень, як я говорила з Русланою і чую, що прийшов син, дверима гупає, взуття розкидає.
– Що сталося, – питаю його.
– Руслана весілля відмінила, – каже і весь як стіна.
– Шкода, сину, але, що вже поробиш.
На словах я йому співчуваю, але в душі така рада, що не описати.
Молодець Руслана, от дівчина з характером і я буду молитися аби їй Бог дав добру долю.
А за свого сина я спокійна, тепер він вибиратиме собі дівчину відмінну від Руслани по характеру і знайде своє щастя.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
