Були у мене сусіди, пара стареньких, які ходили завжди попід ручку, бо вже вік такий, що треба триматися один за одного буквально. Я називаю їх старенькими, але вони мені годилися в батьки і пізніше це лише підтвердилося, коли я познайомилася з Михайлом Петровичем краще.
Я в їхні справи не лізла, тільки могла констатувати, що от до них син приїжджав, далі онук у них поселився, а далі не стало Анни Василівни.
Тоді я останній раз бачила сина Михайла Петровича, Сергія і його дружину, а от онук, навпаки, крила розправив і не раз треба було по батареї гупати аби примкнув музику.
Одного разу я побачила, що сидить на лавочці Михайло Петрович геть сумний. Я з ним привіталася, але не хотіла в його справи вникати. Бо навіщо воно мені – у мене он теж не все слава Богу, але ж я нікому не ходжу за порадою та розрадою.
Я пройшла повз і зайнялася своїми домашніми справами, час від часу виглядала у вікно і бачила, що дід на місці, хоч уже й сутеніє. Тоді не витримала і пішла до нього на вулицю та покликала до себе повечеряти.
– Ходіть, Михайле Петровичу, що ви та сидите.
Я вже співчувала цьому чоловікові, адже з усіх добрих жінок нашого будинку тільки я виявилася тією, що його покликала до себе, а я жінка зовсім не сердобольна.
Було видно, що чоловік давно не їв домашньої їжі, тому вимащував тарілку хлібом і дякував мені за смакоту.
– Скажете таке, що смачного в смаженій картоплі з салатом?
– Ой, не кажи, я вже давно такого не їв.
Чоловік просльозився і почав мені розказувати про те, як вони з Анною надто любили сина та онука, але з того нічого не вийшло на добре.
– Я не хотів і Анні перечив, але ж де вона мене послухає, вперлася і давай, поможемо синові, він у нас один. Того ми дачу й продали, а виявилося, що синові така була прикрість, бо хотів дружині машину купити, а грошей не вистачало, у них тоді здається, двадцять років спільного життя було, от вона й захотіла такий подарунок.
Син сказав Анні, що вони й так там не живуть, то чому б не продати та не зробити добре йому та його дружині. А так вони покажуть, що поважають невістку і та на схилі літ буде за ними доглядати.
– Але де вона догляне? То не той характер. Вона нам сина свого прислала, щоб з нами жив, отак вона за нами гляділа, що моя Анна мусила Артема й годувати і прати з нього, а ти ж бачила, що у нас ванна маленька без всіх тих вигод, ще коли воду гарячу давали, то ще нічого було, а потім перестали, а ми й уже не мали за що того бойлера поставити. Все онук на себе забирав, то «позичте», то «дайте» і так по нашій пенсії, а де він на роботу хоче ходити, як він тільки вночі з хати виходить?
А далі син сказав, щоб старенькі переписали квартиру на онука, щоб потім з паперами не бігати.
– Я не хотів переписувати, але ж Анна як давай мені казати, що я не хочу в хаті спокою, що не хочу сина послухати. Бо потім нам на старість доведеться до нього йти, а не навпаки.
А тепер виявилося, що онук показує дідові на двері, бо квартира його, а дід там ніхто.
От тобі й рідні люди, от тобі й пригодився на старості, що один, що другий.
Звичайно, моя мама не дуже зраділа, коли я привезла Михайла Петровича до неї в село, бо вона ж не мати Тереза, як вона висловилася. А, коли почула його історію, то й сказала, що хай живе, бо їй взимку нема до кого заговорити, а так буде жива душа поруч.
А я все думаю – як же правильно тоді любити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
