Скоро у мене ювілей і хочу я того, чи ні, а поздоровляти мене прийдуть обов’язково, тож доведеться готуватись. І все б нічого, я люблю гостей приймати, якби не сестра мого чоловіка.
Щойно вона поріг переступає. як вмикається її улюблена пісня. Говорить вона, а соромно чомусь мені.
Через тиждень у мені 45 у двері постукає. Ніколи я гостей не скликаю на свята, самі приходять привітати. Так буде і цього року, вже всі попередили, аби чекали.
Звісно, ж що готуватимусь, ну не з кавою ж 20 чоловік зустрічати?
Готуємо ми із чоловіком завжди разом. Я салати і торти, а він – м’ясні страви. Оскільки ми обоє трудимось, згубних звичок не маємо і в сім’ї у нас взаєморозуміння повне – то й дім наш повна чаша. а столи для гостей у три поверхи.
Поруч нас собі дім придбала і сестра чоловікова. Ліза від чоловіка мого на десять років молодша. Оскільки мій чоловік старший син, а Лізочка – маленька, то й у тридцять вісім вона для всіх досі дитя. Батьки чоловікові їй сніданки і обіди носять, усе що мають у ту родину вкладають і вимагають від усіх такого ж ставлення. То ж “Лізонька”, вона “маленька наша красуня” її “треба” першочергове і беззаперечне.
Не знаю, чи то вона звикла, що все саме собою їй до ніг лягає, чи може від появи на світ така людина вона, але сама Ліза нічого і ніколи не робить. Уже те, що вона має двох дітей, Ліза сприймає за подвиг особистий і вимагає відповідного до неї ставлення.
Чоловік у Лізи є, номінально. Артем зрозумів в яку родину потрапив дуже швидко. Нащо з дивану вставати, якщо свати усе зроблять, зароблять і принесуть. навіть гвіздок у стіну глиняну він ніколи не забив, що вже казати про якусь важчу роботу.
Поки батьки чоловіка були в силі, то й Ліза жила на широку ногу. Але ж роки вони безжальні – свекор наш швидко здавати почав, а всі ці події його і геть підкосили. Ходить, але вже сам допомоги потребує, куди там Лізі свиней, биків і курей вирощувати?
Ось і виходить, що Лізочка нині мусить чи не вперше в житті сама собі на життя заробляти. Роботодавці усе не такі, Лізоньку ніде не цінують і роботи міняються з феноменальною швидкістю. Благополуччя сім’ї значно просіло, колишнього життя їй ніхто не забезпечує, а тут ми через тин – багаті і самодостатні.
Щойно Ліза поріг переступає, як починає свою “пісню” співати при всіх. От вони бідні, а ми ж багаті. У них шпалери п’ятирічної давнини на стінах, а ми в коридорі ремонт оновили:
— Ну звісно, куди нам до вас братись. Добре тобі, – це вже в мій город, – чоловіка хорошого маєш, він тобі все робить, про сім’ю забувши. А мої діти так і ростимуть у пошарпаному домі.
А вже за столом примовляє:
— Добрий салат ти Рито зробила, хоча, про що мова, якщо він тобі у двісті гривень обійшовся. Можеш собі таке дозволити. А я і ковбаси дітям придбати не можу з такими цінами. Щей риба трьох видів є. Їжте діти, їжте, хоч так дядько про вас подбає.
Сидить у цей момент моя свекруха і сльозу пускає, хлипати починає. що у її доні така доля несправедлива. А потім і вона заводить:
— Оце я дітей ростила, виховувала, крихту хліба навпіл ділила, аби бачити що одне нічого не має. а іншому через край ллється і не поділиться.
І що цікаво – говорять вони, а соромно за їхні слова мені. Починаєш щось говорити, то тільки масло у вогонь ллєш – ніби того і чекають. Переводимо із чоловіком на іншу тему розмову, але куди там – одна хлипає, а інша діток старається нагодувати краще, бо вдома картопля прісна.
І якби ж ми не допомагали, пробувала я підсобити Лізі – на роботу до себе влаштувала. Але тільки сорому набралась. Я вгну голову і працюю собі, а Ліза давай права качати у перший же день. За три дні уже її і попросили геть. Лізі треба, аби ми готове приносили щодня, але якщо таке й трапляється. то ми все одно винні. адже їй залишки принесли, а собі все найкраще забрали. от така подяка.
І ось скоро свято, а я ледь не плачу вже. Як усе це припинити, ніяк не можу зрозуміти. І припинити спілкуватись не варіант, бо ж ми сім’я.
Може хто підкаже, як оту “платівку” вимкнути раз і назавжди. Невже так і доведеться терпіти у своєму домі таке?
Рита Л.
Головна картинка ілюстративна.
