Знову дзвінок із того ж номера і знову я скидаю. А що нового почути повинна від брата? “Забери, твоя черга, я вже не можу”. Так щороку на всі канікулах, уже п’ять років поспіль.
А все тому, що одного разу мої тато і мама повірили в казку і в свої, майже п’ятдесят, вирішили, що можуть стати батьками.
Мої батьки були прекрасною парою, просто створені люди були одне для одного. оберігали одне одного, любили більше за життя своє.
Мама моя донька професорів столичних. а тато – хлібороб. звела їх доля молодих лише на мить у випадковій компанії, а поєднала навік.
Що вже дід із бабусею не робили, аби свою Маргаритку вберегти від такої долі. Вони ж мріяли про ступінь науковця для неї, про роботу в найкращих світових ВУЗ, а не про корову зірку і двох дітей.
Але ж мама одного дня просто втекла до тата в село і сказала, що або вони змиряться, абро хай забувають, що була у них доня Маргарита. А що робити їм було? Так вони до останнього дня і не змирились, для них мій тато ніколи не був хорошим і достойним, хоча нас вони любили.
А мамі із татом і в шалаші було б добре, так вони одне одного любили. ми з дитинства бачили із братом, що таке справжні почуття. У нас перед очима був приклад справжнього подружнього щастя і того, яким повинен бути щасливий шлюб.
Ми виросли з братом, одружились. Квартиру дідуся і бабусі продали, а нам придбали по двокімнатній у місті. І здавалось би, чекайте дід і бабо онуків. але ж ні. Коли мамі було під 50 вона відчула що при надії. З нами ніхто й не радився. просто поставили перед фактом – у вас буде братик.
Ми із братом довго їх відмовляли пояснювали ризики, але хто нас слухав. так на світ з’явився “мізинчик” татів і мамин – Олежко. Ми своїх дітей ростили, а батьки душу вкладали в свого Олежку.
Брату було п’ять, коли не стало тата. Він усе життя був водієм і одного дня дорога його забрала. Не знаю, хто і як повідомив мамі ту новину, але явно людина не знала, як повинна була це зробити. Маму одразу швидка забрала.
Спеціалісти нам нічого не могли пояснити, розводили руками. Казали, що мама здорова, але вона згасала на очах. Ми її просили, молили взяти себе в руки, жити хоча б заради нашого братика маленького, але вона нас не чула. За пів року вона пішла у засвіти.
Того дня настрій у неї був піднесеним, говорила, що уві сні тато приходив до неї, що вони довго розмовляли і що він призначив їй побачення вже ввечері. А потім стала такою серйозною і каже:
— Дбайте про брата свого меншого. То ваш обов’язок святий.
Мами не стало о сьомій вечора того ж дня. А перед нами із братом моїм постало питання. як бути з Олегом.
Я на той час уже жила за кордоном із чоловіком і дітьми. До себе я його забрати не могла, та й куди йому ще країну міняти? Думала. що само собою – брат забере. Однак його дружина сказала, що не хоче брати на себе таку відповідальність. правда була в тому, що й брат того не хотів мій. Він, чомусь, вирішив, що я як жінка, повинна Олега виховувати.
Зійшлись на тому, зрештою, що брат менший пішов навчатись у спортивну школу інтернат. Він – плавець. І все добре, якби не свята і канікули, бо тоді він мусить десь залишатись. Найважче із літніми канікулами. Добре, якщо є спортивні збори, тоді до нас немає питань, а от у інший час я мушу вислуховувати моралізування від рідні і від адміністрації школи. Мовляв. так не можна і Олег ні в чому не винен. Просять його забрати на канікули.
Так, він не винен, але де й моя вина? Чому я маю нести відповідальність за те, про що не просила? У мене своє життя, своя сім’я,. свої обов’язки? Та я живу на іншому кінці світу, які до мене можуть бути питання?
Але ж ні, знову дзвонять і знову питають, чого я не маю душі?
А я тут до чого. От поясніть мені, до чого тут я? Я про це просила? В чім моя вина?
15,07,2023
Головна картинка ілюстративна.
