Степан Максимович взяв стілець і вмостився біля вікна. Зараз восьма година ранку. Надія вийде з під’їзду та вирушить на роботу. Щоранку дядько Степан, так його називали всі сусіди, проводжав поглядом цю жінку.
Треба сказати, що Степан Максимович вже десять років був вдівцем. Діти мешкали в іншому місті, відвідували його нечасто. Вийшовши на пенсію, Степан Максимович трохи занепав духом. Але прихистивши у себе невеликого песика, йому стало веселіше.
Надія, сусідка з дому навпроти, подобалась йому вже дуже давно. Та хіба можна задивлятись на чужу дружину? Але рік тому в нього з’явилася надія. Справа в тому, що жінка розлучилася.
Звичайно, йому було шкода самотню жінку, але в глибині душі він дуже зрадів цій події. Жевріла надія, що сусідка зверне на нього увагу або навіть, погодиться стати його дружиною.
Єдине, що бентежило дядька Степана, це велика різниця у віці. Надія була на п’ятнадцять років молодша. Їй нещодавно виповнилося п’ятдесят два, можна сказати, що вона ще дівчисько.
Надійка вискочила з під’їзду, поправила капелюшок і, швидким кроком, попрямувала у бік зупинки. Коли її тендітна постать зникла з поля зору, дядько Степан зітхнув і покинув місце спостереження.
— Може, ми завтра, — звернувся він до собаки, — О восьмій, вийдемо з тобою погуляти? Поговоримо із нею.
Пес радісно завиляла хвостом.
Вранці наступного дня дядько Степан вже стояв біля сусідського під’їзду. Незабаром вийшла Надійка.
— Доброго ранку, — нерішуче звернувся до неї дядько Степан, — Сьогодні чудовий день.
— Ви справді так думаєте? — Надія здивовано глянула на похмуре небо, застебнула куртку, рятуючись від пронизливого вітру. — Напевно, буде дощ.
— Дощ корисний для ґрунту, — промимрив Степан Максимович, зрозумівши, що зморозив відверту нісенітницю.
Надія кивнула і зникла за рогом будинку. Дядько Степа засмутився.
— Ти що, підбиваєш клинці до моєї сусідки? — засміявся сусід, який вийшов з під’їзду. — Вона жінка вільна.
Степан Максимович зніяковів і почервонів.
— Та ти не соромся, — продовжив сусід, — Знаєш, у неї на кухні тече кран. Вона зверталася до мене. Там трохи треба підкрутити. Давай я скажу, що зайнятий і відправлю її до тебе. Впораєшся?
Увечері, дядько Степан, одягнувши новий костюм і захопивши інструменти, подався до Надії.
Знявши піджак, Степан Максимович приступив до роботи. Надійка стояла так близько. Дядько Степан дуже розхвилювався, навіть трохи спітнів. Рука зісковзнула і, не розрахувавши сили, чоловік зірвав вентиль. Вода, фонтаном, огорнула Степана Максимовича. Вона розтікалася по стіні і водоспадом стікала на підлогу. Надійка зойкнула. Степан швидко перекрив подачу води на кухню.
Він дуже засмутився. Так осоромитись перед жінкою. На очі виступили сльози.
— Я так розумію, — почала розмову перша Надія, — Що води у мене на кухні не буде?
— Я зараз все приберу, — промимрив дядько Степан, — Я все полагоджу.
— Звичайно приберете і полагодите, — зітхнула сусідка, — Тільки Вам потрібно переодягтися, бо застудитесь. У мене від колишнього чоловіка залишилися штани та сорочка, — вона оглянула Степана, — Вони чисті.
Степан Максимович продовжив лагодити кран. Коли все було зроблено, сліди потопу ліквідовано, господиня запросила його за стіл пити чай. Дядько Степан розгубився від радості та збентеження. Він почав відмовлятися. Надія знизала плечима.
Степан Максимович розлютився на себе за свою боязкість.
— Надіє, — випалив він, — А ходімо завтра в кіно?
Жінка здригнулася й уважно подивилася на чоловіка.
— Ну, Ви ж самотня, — знову зам’явся дядько Степан, — Я вдівець. Якщо сходимо у кіно, ніхто нас за це не засудить. — Він благаюче подивився на Надійку. — А якщо не хочете у кіно, можна сходити в кафе.
Повисла пауза. Надія стояла, дивилася на Степана Максимовича й усміхалася.
— Гаразд, — махнув рукою дядько Степан, — Я піду.
— Чекайте, — стрепенулась жінка, — А Ви не хочете запросити мене до театру? Я там вже десять років не була. Дуже хочеться піти.
Через два роки, дядько Степан та Надія одружилися. Весілля не святкували. Соромились. А даремно…
Фото ілюстративне.
