Степан Сергійович – людина не особливо товариська. Мовчун. Віддає перевагу самотності, завжди знайде собі заняття до душі. Особливо захоплюється читанням, подорожами світом за допомогою інтернету, полюбляє щось майструвати. А ще любить дорогу: стаж автолюбителя налічує десятки років.
І машина у нього завжди доглянута, працює як годинник. Степан Сергійович сам її ремонтує: нікому свою ластівку не довіряє.
Із дружиною, Оленою Петрівною, у нього теж усе гаразд: живуть душа в душу. Дітей підняли, вивчили, дали, як то кажуть, путівку у життя. Гарні хлопці вийшли, сумлінні, роботящі.
А ще Степан Сергійович має тещу. Золота! Він навіть на якийсь ювілей подарував їй медаль: «Золота теща». Бабуся так зраділа, що навіть розплакалася. Казала, що кращого подарунка у житті не отримувала.
Ось до неї, до тещі того дня Степан Сергійович і їхав. Дружина не могла – працювала. А він був у відпустці. Чому ж не відвідати добру жінку? Олена Петрівна зібрала подарунки, затарила сумки та відправила чоловіка до себе на батьківщину: відпочити, порибалити та порадувати її матір.
Їде собі Степан Сергійович, не поспішає, на всі боки краєм ока поглядає. Липень! Краса! Літо у самому розпалі. Спекотно правда, але нічого: вікно відкрив, легше стало.
Вздовж дороги де-не-де, хтось голосує. Але Степан Сергійович попутників не бере. Зарікся. Якось підвіз до міста жінку, то вона його кілька тижнів переслідувала. Ледве відкараскався. Ну вона ніяк не хотіла зрозуміти, що перед нею порядний сім’янин, який не шукає пригод на свою вже сиву голову.
Ось і сьогодні: то молодь у попутники набивається, то хмільненькі чоловіки, то підозрілі жінки. Проїжджає Степан Сергійович повз них, навіть не пригальмовує.
І раптом на перехресті ─ бабуся. Маленька, згорблена. Непоказна хусточка, светрик. У руках букет ромашок. Пожалів її Степан Сергійович, зупинився.
─ Сідайте, жіночко, підвезу. Вам куди?
─ У Вітрове мені. Знаєш таке село, дядечку?
─ Знаю: два км у бік від траси. Тільки який я вам «дядечко»?
─ Ага, ─ відповідає.
Степан Сергійович трохи помовчав і знову почав розпитувати:
─ До кого ж ти бабусю так далеко одна їдеш? Нестрашно одній?
─ До мами. Завтра разом йдемо на весілля.
─ Яке весілля, зараз піст? ─ здивувався Степан Сергійович.
Бабуся мрійливо дивилася у вікно, ніби не чула його запитання:
─ Матуся мені нову сукню пошила. Гарну! Усі подружки заздртимуть.
Степан Сергійович здивувався: «Нічого собі мама! Бабці, мабуть, років 80. Скільки ж її матері, яка досі шиє сукні і ходить на весілля?»
─ Подружки? ─ запитав він обережно, і багато їх у вас?
─ Достатньо, дядечку! Деякі вже одружені, деякі в місті навчаються. Як і я.
─ Скільки ж вам років?
─ Двадцять. От закінчу навчання і вийду заміж. За Василя ─ нашого тракториста. Любить він мене, ох, любить. І я його теж.
Ось тут Степан Сергійович усе зрозумів: перед ним людина похилого віку, яка швидше за все нічого не пам’ятає, погано орієнтуються в просторі і яка пішла з дому, і поняття не має, як і куди повернутися назад.
Степан Сергійович перестав турбувати супутницю запитаннями. Бабуся з захопленням дивилася у вікно і думала про щось своє.
Степан Сергійович зупинився біля чергового пункту дорожньої патрульної поліції.
─ Посидіть, я на хвилинку, ─ заспокоїв він бабусю.
─ Схоже, я підібрав на трасі жінку з втратою пам’яті. Подивіться орієнтування, – звернувся він до патрульного.
Той подивилися – точно! Вже добу шукають бабусю. Не помітили, як вона пішла з двору.
─ Слухай, може, завезеш її додому? А ми потім під’їдемо до них, оформимо папірці. ─ Патрульний явно не хотілося возитися зі старенькою.
─ Відвезу. Куди?
─ Тут поряд: Павлівка. Запитаєш, де мешкає директор школи Іван Васильович. Туди й вези. Це його мати.
Степан Сергійович віз бабусю, слухав її безглузду балаканину про тракториста, і думав:
─ Як дивно… Все забула, а ім’я чоловіка пам’ятає. Мабуть, любила, раз знову за нього заміж збирається.
Olena Sushkо. Фото ілюстративне.
