Свекруха хлипає і голосить, а свекор аж за боки тримається зо сміху. Мені не зручно, бо один хвалить, а інша на чім світ стоїть ганить. Ото зробила сюрприз до свята. Якби знала чим усе оберне, краще би сиділа нишком і не проявляла ініціативи.
Я заміжня уже вісім років. Живемо ми з чоловіком у столиці в квартирі його батьків, разом зі свекрами. Власна квартиру ми теж маємо, колись їздили на заробітки, відколи, мама продала бабусину і ми вклались у будівництво. Але уже восьмий рік той дім будують. Ніби й готово усе, але лиш мороки додалось, мусимо ще й доплачувати купу грошей, бо ніхто не знав що вторгнення буде.
От так із року на рік, але добрих п’ять років ми біля свекрів і живемо. Кажуть, що там де тісно, там і дружно. У нас не квартира – мурашник. Постійно хтось кудись іде, повертається, знову йде і приходить. Свистить чайник, зливається вода і працює пилосмок. ну а як коли на 40 квадратах 8 чоловік?
Свекри мої люди не надто багаті. Працюють на звичайних роботах, зарплатня також не надто велика. Для них купівля якої обновки, то справжнє свято, скажу я вам. Ми допомагаємо звісно, але то крапля в морі, якщо у них ще й донька студентка у якої двійня без батька росте.
Так ось. Цьогоріч якраз на на початку вересня у моїх свекрів ювілей – 30 років, як вони одружились. Свято неабияке, тож ми із чоловіком вирішили їх порадувати – придбати новий диван. Обходили купу магазинів і зрозуміли, що напевне, краще буде все ж ліжко і хороший матрац, адже спини обох турбують.
Так ми і зробили. Я знайшла людей які погодились утилізувати їхній старий і давно незручний диван. Звісно, послуга не безкоштовна, але не самому ж його на смітник нести. Та й куди у місті. Не залишиш же під дверима?
Якраз у день їхнього ювілею, я узяла вихідний і зайнялась заміною дивана на розкішне ліжко. Диван винесли, ліжко доставили, ми з чоловіком його зібрали, встановили. Новий матрац був дуже пружним і справді якісним, ми дуже тішились у передчутті реакції свекрів. Ага?
Коли вони зайшли то на обличчях було здивування. Але якщо свекор був щасливий, то свекруха аж підскочила.
— Диван, де диван?
Ну я розповіла про те, що поїхав на утилізацію. Сьогодні вранці забрали, якраз після того, як вона на роботу пішла. А вона мечеться по квартирі.
— Кому ти його… куди. Як. Чого не спитала. – А далі в сльози.
З того, що ми зрозуміли – у тому дивані свекруха ще змолоду складає свою заначку. Свекор здивовано питає, яку. А та аж гарикнула, що окрім зарплатні, має ще й премію, і взагалі працює на півтори ставки. А гроші відкладає на чорний день.
Не знаю, як би я відреагувала, якби мій чоловік таке мені сказав, а свекор сміявся, аж за боки тримався.
— Оце тобі Ліно і дяка, що від сім’ї приховувала. От бач, навіть сердитись не буду. Тебе життя і так уже покарало.
А я стою, ні в сих, ні в тих. Ніби як я це все затіяла і організувала, а тут таке.
Звісно ми зателефонували, запитали, чи не можна той диван повернути. Я, навіть зіграла сльози, мовляв свекруха з дому жене бо то її річ. Таки ми той диван привезли назад і чималий стос грошей лежав перед нами на столі.
Але я зареклась, що більше вже ніколи ні за яких обставин не робитиму нікому сюрпризів, тим паче на чужій території. А то, мало що.
27,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
