Свекруха поглянула на мене таким поглядом, що мала б ним і спопелити. Ні з того, ні з сього каже: “А ти яке відношення до цього всього маєш? Чи тобі хто дав право голосу?”.
Те, що Міла, менша чоловікова сестра, усе життя була більш любимою і отримувала від батьків більшу порцію співчуття і допомоги, я зрозуміла ще при знайомстві із ними. Ми за столом сиділи, то не про нас із Євгеном мова йшла, а про те, що Мілин чоловік нарешті квартиру отримав і про те, як важко їй із дітьми тепер переїзд влаштовувати.
На нашому весіллі свекруха і свекор чи й розуміли де були, бо саме ж тоді Міла дізналась про те, що чоловік давно їй роги гарненькі подарував і тепер, вони усі дружно ту подію оплакували.
Усі ці роки наша із чоловіком сім’я була сама-по-собі. Батьків чоловіка лиш Міла і її доля турбували. Дуже вони переймались тим, що залишилась вона одна із дітьми. Не помітили ні появи онуків від сина, ні того, що ми мали якісь потреби і нам також потрібна була їхня допомога.
Міла. Міла була і бідна і обездолена і покинута. Саме їй вони передавали торби із продуктами із села. Їй на дітей свекруха віддала свою картку пенсійну, бо ж тій у місті на вісім тисяч зарплатні у квартирі орендованій не вижити. Для неї свекор і на заробітки поїхав, бо ж старшому онуку комп’ютер потрібен, а де Міла гроші знайде на ного?
А от ми мали все. Так, так, бо ж я мала свою власну квартиру, мала чоловіка і на що узагалі жалітись? Нам і по тисячі гривень на день народження раз у рік вистачить. Ми ж “нормально” живемо, чого до них у руки глядіти?
Я ще якось мирилась із такою несправедливістю, вмовляла себе, що й справді Міла сама. Однак, оця остання розмова за столом святковим, була останньою краплею у чаші терпіння мого:
— А у нас новина несподівана, – проспівала свекруха, аж сяючи від щастя. – Мирон, родич мій далекий, приставився. Я успадкувала квартиру. Тепер у Міли нарешті своє житло буде. Так, маленька квартирка, швидше кімнатка навіть, але ж своя. Хоч за оренду платити не доведеться, все ж легше.
Мене як водою злили, аж ноги поніміли. От я язика за зубами, ніби й умію тримати, але тут таки вже мене понесло:
— Мілочці квартиру, а Євгену знову щира батьківська любов із маковою начинкою? А може мій чоловік і не син вам, де знайшли під парканом? Ні ну правда, як можна аж настільки дітей ділити? Євген нічого не заслужив у вас? Мілочка лиш?
Ну як я могла святе зачепити, ще й критикувати?
— А ти яке відношення маєш до мого спадку? – дивиться на мене свекруха, – Чи тобі хто дав право голосу, чи кого думка твоя цікавить? Є все й з носа капає, а їй мало.
Найприкріше те, що чоловік мій на стороні свекрухи. Вдома я отримала порцію невдоволеного бубніння про те, що я й справді не повинна лізти у справи родини і про те, що батьки його воліють чинити так, як самі вважають за потрібне.
Ні, ну от що це таке, поясніть? Чи він має очі, а бачить ними, чи тільки я одна зряча?
Ну і як мені тепер все виправити? Як свекрам нагадати, що син у них ще є і що те, що вони надумали робити просто неприйнятно.
Я сповнена рішучості. Не дозволю цього всього і крапка.
Якщо мій чоловік не розуміє, що насправді відбувається, то я все добре бачу і буду захищати його інтереси.
Ну хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.
