– Що сталося, – спитали ми з чоловіком хором, – Тебе Наталка вигнала?
– Ніхто мене не виганяв, я сам йду. Набридло мені це все сімейне житті з обов’язками і з відсутністю елементарних задоволень. На все треба рахувати гроші, звіряти плани і дивитися чи діти не захворіють.
Тепер вже вони великі і я своє відсидів, тепер буду жити так, як я собі того хочу.
– Де будеш жити, – уточнив батько.
– Тут, у вас буду жити, ви ж приймете свою дитину додому. Ма?
– Ні, я не прийму, – категорично заперечила я, хоч до мене простягав рученятка мій кучерявий беззубий хлопчик, – А ти, Василю, приймеш?
– І я теж не прийму, – запевнив Василь, – Мені Наталка подобається і я хочу онуків бачити і правнуків, а з її характером і твоїм вчинком це буде проблематично, тому я з мамою повністю згоден.
– Тату, – вигукнув син, – Ти ж маєш бути на моєму боці! Ти ж сам знаєш, як важко ввесь час бути відповідальним і тримати на своїх плечах родину!
– Він цього не знає і ти цього теж не знаєш! Забрала у тебе Наталка заначку, а ти вже прибіг жалітися, як у дитинстві. Все, мені це набридло – іди на кухню, поїж і додому.
– Тут є і моя частка, тому я нікуди не піду, – вперся син.
– Що ж, ми з татом тобі не хотіли отак казати, але раз ти вже так вперся. Ми з татом теж не хочемо більше жити разом. Квартиру продаємо і я планувала, що переїду жити до вас, а гроші за квартиру використаємо як перший внесок в дольовій участі. Купимо простору квартиру, де мені знайдеться місце. Що скажеш, синку?
– Мамо! Тату! Ви жартуєте! Ви ж не зробите цього! Як я буду жити, мені тоді прийдеться в сто разів більше працювати!
– А що робити, синку, – каже чоловік, – Хочу теж відчути свободу і радість, бо життя було все в обов’язках та наказах. А так поїду в батьківську стару хату і там віку доживатиму, а на зиму теж мені захочеться аби ти мене взяв до себе, бо я стільки в тебе вклав часу і грошей, треба буде мені віддячити.
– Або ти нам винайматимеш квартиру, га? За свій рахунок, – спитала я.
Син вискочив з квартири і навіть мого супу не поїв. За це я чоловікові виписала, бо я не люблю, коли від мене йдуть голодними.
– Тоді я вже поїм. Я ж теж «іду», – сказав чоловік. а я лиш рукою махнула.
– Як добре, що мені це в голову стрельнуло, а то звикли, що колись має настати суцільне щастя. Воно не настане, ніколи, треба просто жити і все.
– Так, ти молодець, я аж впрів, коли ти почала про це розмову, тобі треба було на акторські курси йти, – наминав суп з часничком і салом чоловік.
Я чоловікові не скажу, що такі думки мене дуже часто відвідували за молодості та й тепер думаю, що обійшлася б без нього краще. Спиняло мене лише те, що я більше з ним щаслива, ніж навпаки. А в такі гострі моменти, то звичайно, здається, що й бачити людину не хочеш. А потім все затихає і живеш любесенько далі.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
