Син геть втратив відчуття реальності. На підлогу летів посуд і меблі. Через той самокат зчинився такий лемент, що батьки за голову узялись. В кінці кінців малий малий заявив: «Я напишу на вас скаргу в службу опіки!» – і пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима! А вже наступного дня батько зібрав його найнеобхідніші речі і коротко сказав: «Пішли!».
Артему дуже захотілося електричний самокат. Крутий електросамокат з підсвічуванням, ввечері здається, що ти летиш над землею …
Знаєте як це буває, коли тато весь час на роботі, а мама дуже добра, ні в чому не може відмовити улюбленому синочку. Він світло у вікні для неї, адже більше дітей вона мати не може – вердикт спеціалістів остаточний.
Син підріс і почав “вити вірьовки” з мами, побоюючись тата, все ж! А забаганка х самокатом і геть його з колії знесла. Дійшло до того, що він 12 річний підліток закотив істерику, вже не соромлячись батька. Сльози, розбираючи посуд – хлопчик ні в чому собі не відмовляв. Під завісу, кинув “предкам” епічно фразу, яку готував давно, та ось випадку не представлялося відповідного:
– Я напишу на вас скаргу в службу опіки! – і пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима!
Сказати, що у батьки були здивовані – нічого не сказати. Вони ж нормально йому пояснили, що це небезпечна іграшка, а він єдиний син, інших дітей в сім’ї не буде. І якщо щось трапитися на дорозі – то мати не переживе, та й батько теж.
Подальших думок як впоратися з цією поведінкою сина, батьки не мали. Все, глухий кут.
Увечері сина не кликали до вечері, вранці не розмовляли з ним і не запропонували снідати … Відчуття, що це стороння дитина. Але, хоч заспокоївся. Купити йому той самокат? І тоді все, він не зупиниться, так і продовжить поводитися далі.
Підіймати руку теж ніхто не буде. Знайомі спробували сина підлітка так перевиховати… Нема у них тепер дитини, а батьки себе винними до кінця життя вважатимуть.
Мати Артема віруюча, ну не так, щоб кожен день до церкви, але святкові служби дуже любила і причастя намагалася регулярно здійснювати. Так і після цього випадку вранці наступного дня пішла в свій храм.
Поговорила з батюшкою, поділилася своєю бідою, що взагалі не розуміє як їй далі жити і як врятувати сина. Трохи помовчавши отець Георгій сказав.
– У нас недалеко є каплиця в державному, притулку для дітей. Ні, це не дитячий будинок, там діти у кого життєві ситуації тільки вирішуються, зазвичай тільки-тільки втратили свою сім’ю. Їм дуже важко. Ви зводіть туди свого сина, нехай подивиться сам і порівняє що він має, від чого відмовляється і чим нехтує.
Благословив батюшка Ольгу і дав телефон директора цього дитячого центру.
Увечері Оля поїхала на роботу до чоловіка, вирішила без сина все обговорити. Довга розмова, важка. Але це дійсно вихід. Владислав вирішив сам зателефонувати директору, але якось незручно. Адже це центр, де у дітей і так не дитячі проблеми, а тут ми на них ще свої виливаємо.
Тому вихід тільки один: попросити про допомогу і надати посильну матеріальну допомогу центру. На тому й домовилися.
Вже на наступний день, Владислав демонстративно зібрав речі першої необхідності в рюкзак сина:
– Одягайся, в школу тобі сьогодні йти не доведеться! Прокатаємось зараз в одне місце! – і повів сина до дверей …
Син до останнього моменту не розумів, що взагалі таке відбувається … Приїхали в якийсь дитячий садок на краю парку, але тут і дорослі пацани і геть малі діти по двору гуляють. Батько завів сина в хвіртку, дав в руки рюкзак і тихо сказав:
– Ми вирішили здати тебе в дитячий будинок, а натомість вибрати іншу дитину … Тому, що ти сам зробив такий вибір. Знайомся тут з усіма, а я до директора …
Розвернувся і пішов до парадного входу. Хвіртка зачинилися на електронний замок …
З директором познайомилися, виявилося, що допомагати дійсно потрібно. Іноді це щось привезти чи відвезти. Іноді дрібний ремонт, але все посильно для сім’ї.
– Але, ви ж розумієте, що хлопчика ми вашого в виховних цілях навіть на добу взяти не зможемо. Тут все строго регламентовано. Нехай хоча б погуляє у дворі, йому навіть це на користь піде. Але, зараз мені необхідно в одній дитячій кімнаті повісити штори. Вікна дуже високі – наші співробітники не дістають. Допоможете? – посміхнулася директор
– Звичайно, з задоволенням! Ведіть!
Поки батько працював, син тихо сидів на веранді, до нього підійшли інші дітлахи і почали задавати питання, хто він, чому сюди потрапив. Хтось розповів свою історію. Не самі балакучі діти, але навіть цього спілкування Артему вистачило, щоб по-справжньому занепокоїтись за своє життя … Він все ж не вірив, що батько ось так його покине тут в притулку … Але ці діти якось тут опинилися. ..
Через кілька годин батько вийшов з центру, насилу знайшов сина на веранді, серед дітей. Сиділи всі тихо і про щось майже пошепки розмовляли …
Батько кивнув головою, ледве помітно, “ну що йдеш?” і пішов до виходу.
Артем попрощався з новими знайомими і швидким кроком наздогнав батька.
Сина як підмінили, увечері відбулася серйозна сімейний розмова. Артем вибачився перед батьками, щиро вибачився, бо пройняло його дитяче горе, яке він розгледів в тих дітлахах …
У дитячий будинок і в цей центр соціального захисту, де Владислав штори вішав, так і продовжували їздити всією сім’єю, допомагали чим могли дітям. А потім директор одного з дитячих будинків, куди сім’я їздила найчастіше, сказала матері:
– Знаєте, я розумію, що це дуже серйозний крок, але ваша сім’я така відповідальна і позитивна. Так ос,ь ви подумайте спочатку, не відмовляйтеся, подумайте …
– Про що подумати? – почала хвилюватися Оля …
– В нашому дитячому будинку в молодшій групі дівчинка дуже маленька 2,5 року. Але вона так схожа на вашого сина, ніби вони брат і сестра, і з вами щось спільне є. Подивіться, раптом душа відгукнеться. Хороша дівчинка, що їй тут у нас рости?
Так в цій родині з’явилася маленька сестричка-донечка Даринка. Вона немов м’яке пухнасте кошеня згладила всі кути у відносинах зі старшим сином. Сім’я нарешті знайшла рівновагу.
Бережіть себе і своїх близьких.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
