А я йому говорила сто разів:
– Нащо тобі та Ольга здалася? Ні з заду, ні з переду, єдине, що гонору на цілий світ.
Не слухав і чути не хотів, вперся і все.
А тепер вони мені «Світлано Павлівно», а не як колись Свєтка-фірманка!
Лицеміри, а я добре пам’ятаю, як то сваха моя люба, донька голови колгоспу все життя неслася, та мені за все життя може кілька слів і кинула, а тепер «Світлано Павлівно». Отак доля повертає, що аж очі витріщиш, отак. Але тоді, тоді було геть інакше.
Батько мій возив кіньми в колгоспі, а мама звичайна трудяга в полі, жили ми бідно. Зате Наталка, донька голови колгоспу, була біленьке і пещена. Активістка в школі, а я переживала аби мої босі ноги ніхто й не бачив, тому з задньої парти й не вставала.
Вона вийшла заміж за старшого агронома, а я за тракториста і обоє думали, що бога за бороду вхопили.
Але моя доля була такою ж, як у мами – чоловіка привчили, що найкраща оплата його праці по селу – то бартер. І там вони обоє з татом бартирувалися, що додому й заходити не хотілося.
Все по сусідах та родині ночували, а потім вдень приходили до хати. Вчився мій Вітя погано, бо як тут добре вчитися, коли дід зошити на закрутки дре? Але був мій син дуже працьовитим – все мені і в полі, і в дома допоможе та ще й розрадить:
– Мамо, у тітки Тамари в стодолі ночувати краще, ніж в нас в хаті, сіно таке пахуче-пахуче…
Коли він підріс і вже міг стати на мій захист, то батько вже собі нічого такого не дозволяв і ми вже по людях не ночували. Потроху отак собі жили. Як тут він мене ошелешив, що буде з Ольгою женитися!
– З головишиною?, – питаю.
– Так.
– Та ти геть не розумієш, що робиш? Та тії тебе зі світу зведуть! А нам в хату як таку невістку вести, коли батько концерти робить? Сину, сину, не роби собі клопоту. Якби то хоч дівка була на селі найкраща – ні. Он Люся Микитина – красуня і тобі моргає, я ж бачу. Як вона туди-сюди з дівчатами попри хату ходять. Чого її не взяти? Там і свати будуть людські та не такі пихаті!
Ніяк. Що просила, що молила.
Заслав сватів і вже ми сидимо з старим як раки в окропі. Бачу, що й свати лиця не мають, лиш молоді нічого не бачать.
– Молоді будуть у нас жити, – крізь зуби цідить Світлана, – Не хочу аби моя донька у вас жила.
– Я теж того не хочу, – кажу я Світлані.
– Не знаю на що ваш син буде родину утримувати, може мій чоловік дасть йому роботу в майстерні. Як трохи матиме розуму, то гайки крутитиме, – знову вона цідить крізь зуби.
А мій Вітя має просто золоті руки – батько отак трактор не знає, як він – може отак по шурупчиках розкласти і з закритими очима скласти.
Не раз і не два приходив син до мене сумний ночувати, але я вже нічого не говорила, бо бачила, що йому й так не солодко. А тоді я йому кажу:
– Вітю, їдь в місто. Сестра моя одинока і має квартиру, то прийме, я з нею говорила. А там бог дасть буде краще.
Не знаю як, але згодилася Ольга з Віктором їхати в місто і тут доля повернулася до мого сина лицем: його взяли в авто майстерню і платили добрі гроші, бо мій син виявився добрим спеціалістом. До нього була черга на місяці з автомобілів і всі хотіли аби він робив. Згодом він і сам собі відкрив в гаражі майстерню, а далі купив квартиру. З’явилися у них дітки – все як має бути.
Бачила я сина і бачила по його очах, що він аж світиться від впевненості.
А от до сватів доля геть повернулася – свата скоротили з агронома, а сваха ніколи й не робила, тому потроху почали проїдати запаси, бо ж не поїде пан агроном на будову розтвор мішати.
Отак буває, але я не кирпую, як Свєтка, бо до людини треба ставитися по-людськи, хоч інколи так хочеться вколоти!
Фото Ярослава Романюка.
