– Добридень, бабусю – привіталася Олена зі старенькою. Та не відповіла, а тільки зиркнула очима з-під темної хустки.
Тітка Валя розреготалася і штуркнула Олену в бік.
– Ну ти даєш, дівчино. Ой не можу, бабусю. Це ж Любка. Ви ж із нею все дитинство пасочки з піску ліпили. Ну насмішила, їй Богу –
Олена від подиву роззявила рота.
– Не може бути. Вона ж красунею була. Пам’ятаю, як вона виходила заміж. Ну, за цього, як його. Згадала за Павла, він ще був із міста. А що сталося, тітонько?
– Та хто його знає, Оленко. Чужа сім’я – темний ліс. Але видно не солодко Любі було, коли вона повернулася сюди. Сама-самісінька. Без чоловіка, дітей. Чутки різні ходили, але їх напевно на два чи на три ділити треба – знизала плечима тітка.
Олена замислилась. Вона згадувала ту дівчинку, з якою вони бігали на річку, ховали свої дитячі скарби. Ділилися страхами. Як вона заздрила довгому волоссю Люби, і, ніби ненароком, приліпила до нього смолу. Але Любка реготала і казала – Ну нарешті мама мене постереже, бо так набридло його щоранку заплітати.
– А те, що вона сиділа, наш дільничний казав. Але, хоч що кажи, не повірю, що вона змогла таке зробити – продовжувала тітка.
– За що? – Здивувалася Олена. Тітка Валя напівголосно сказала – Ніби вона свій дім підпалила, а сама втекла.
– Та ну, не може бути – махнула рукою Олена – Не вірю.
-Тітка кивнула:
– От і я теж не вірю. Але Любка мовчить, а люди й раді язиками плескати. В лице нічого не кажуть, а позаочі таке виговорюють. Обходять боком, дітей нею лякають.
Олена цілий день не знаходила собі місця. А ввечері наважилася.
– Піду я, тітко, до Люби. Підтримаю її. Дружили ж колись.
– Піди, Оленко, поговоріть. А то ж зовсім людина пропадає, ні з ким не спілкується.
Хвіртка була відчинена і Олена пройшла у двір. Люба сиділа спиною до неї за столом під яблунею та різала яблука.
– Привіт, Любо. Це я, Оленка, пам’ятаєш мене? Прийшла вибачитись, що бабусею назвала.
Люба встала з-за столу посміхнулася:
– Привіт, Олено. Прийшла помилуватися, цікаво напевне, як я до такого життя докотилася? Але не на ту напали, що хочете, те й думайте.
Олена ображено сказала:
– Я не плітки прийшла збирати. Просто подумала, може тобі потрібна допомога.
Люба зареготала:
– Ааааа, як я відразу не зрозуміла. Мати Тереза власною персоною до мене завітала. Даремно. Мені вже нічим не допоможеш.
Олена розвернулася і рушила до воріт. Не хоче людина спілкуватись, що тут зробиш. Силою в душу не залізеш.
– Стривай, Оленко. Вибач, проходь, чаю вип’ємо. Поговоримо – гукнулася її Люба.
– Ти знаєш, мені в рідному селі спокійно. У міській квартирі жити не можу, там усе про дітей нагадує. А викинути все, рука не піднімається. Коли мене відпустили, додому повернулася. Заходжу до квартири і здається мені, що зараз мої Марічка з Костиком вибіжать. Обійму, поцілую. Розумом розумію, що немає їх вже, а серце чекає – Люба схлипнула.
Олена обняла її за плечі.
– Ну-ну, годі душу ятрити. Розумію, важко дуже, але видно Богу було завгодно, щоб ти ще жила.
Люба підняла заплакане обличчя.
– Та якби могла хоч дитинку на виховання взяти, то не дадуть же. Причин купу знайдуть.
Олена посміхнулася:
– Ти ще й сама можеш стати матір’ю.
Люба схлипнула.
– Якби, але я не можу. Боюся, що не переживу, якщо станеться знову лихо. Тобі напевно вже розповіли, що мене звинуватили в тому, що з Павлом і з дітьми сталося. Не вір, я ні при чому. Вина моя в тому, що я того дня з ними на тій проклятій хаті не залишилася.
– Павло в мене був добрим. Роботягою. Все для сім’ї робив. Дачу за містом збудував, на моря нас возив. Тільки ось був за ним грішок, мав іншу. Та так, щоб я навіть не здогадувалася. Про цю Мар’яну тільки на суді й довідалася.
Виявляється, вони п’ять років зустрічалися. Він нібито зі мною розлучитися хотів, за це я його вирішила звести зі світу. Так вона казала.
А я ж волала, що то неправда, там же ще й діти були. Мої діти. Справу на доопрацювання відправили, мій адвокат постарався. А виявилось, що це вона все зробила. Павло ж навпаки її покинув, ось вона й помстилася. Дочекалася доки я поїду і… Не можу більше, як згадаю, – схлипнула Люба.
– Господи милосердний. Я думала, таке лише в кіно показують. Господи, Любо, скільки тобі довелося пережити. Але все одно я впевнена, все в тебе налагодиться, побачиш – Олена обійняла жінку.
– Так Бог все бачить. А тобі дякую за те, що вислухала. І вибач, що нагрубіянила. Бо ж ходять всякі з цікавими очима, типу диму без вогню не буває – сумно сказала Люба.
Як склалася доля Люби Оленці вже розповіла тітка Віра.
Якось вона познайомилася з хлопчиком маленьким. Бешкетник малий з притулку втік, батька шукав. Мама його любила чарчину більше за сина, а батько навіть і не знав, що ця пані від нього народила.
Люба допомогла, розшукала матір, дізналася, як батька Михайликового звати. Потім сама до нього їздила. У результаті зараз вони разом живуть у місті, Мишко її мамою називає. І начебто кажуть, що при надії вона.
