– Ранок дзвенить – робити купа, а вона хоче аби «весь світ зачекав», бо пані п’ють каву та набираються енергії на цілий день! Ти чуєш? Енергії на цілий день. А мені вже крижі скрутило від вичищання гною з стані!
Свекруха ще довго говорила та жалілася, а я собі стала і думаю: «Як я йду до стайні, та пораюся – то так має бути, ніхто слова не скаже. За який час обід зварила та все перемила – теж ніхто не звертає увагу. Але стань собі в спокої та тиші випий кави і заглянь в телефон, то вже починається: ти чого лягла, як полоти треба? Як доїти треба? Як обертати треба? Як загрібати треба? Як копати треба?..».
В ту ж секунду, що я собі наливаю кави – світ валиться і треба аби я негайно йшла щось робити!
Як то добре тій невістці далекій, яка того всього на своїй шкірі не чує, що я тут переживаю зі свекрухою.
Здавалося б, старша жінка – встань собі спокійно зранку, розігнися, потягнися та йди собі щось розігрій їсти.
Ні!
Вона буде летіти до стайні, бо кури вже задихаються!
– Та то подуха, курей в курнику багато і треба відкрити, – каже щоранку.
Але мені здається, що той півень ще й не встигає кукурікнути, як вже вигнаний на двір.
Далі вона рухом гріти свині їсти і заодно вже коло корови. І то так все швидко аби я, коли встану на п’ятнадцять хвилин пізніше, вже слухала, що то її все болить, а вона от робить і ніхто їй не допоможе.
– Мамо, а я чого встала, – питаю її, коли вона несе вже відро з молоком.
– Та ти звари Сергійкові щось, – каже мені.
Поки я ставлю Сергієві щось підігріти, то очевидно, що мушу випити кави аби хоч трохи збадьоритися, бо я геть сили не маю, а ця жінка може світом отак крутити, як дехто сонцем.
Далі вона вже Сергієві охає, що так стомилася. Все болить і ніхто господарку не пильнує.
– Що то тепер молоді? Я в ваші роки вже була на фабриці. Пішки йти треба було і ще вдосвіта встати… А ви отак все при купі, на роботу не ходите і отак до господарки ставитеся…
Слава Богу, що чоловік стає на мою сторону, бо оця вічна гонитва все першими засадити, вона у нього змалку викликає злість.
– Мамо, тепер треба думати і планувати, а не гарувати аби аж піт чоло заливав! Треба мудро робити.
– Яке мудро, як треба хапати, поки погода? Що ти там знаєш!
А потім з нашої господарки свекруха добрий шмат всього дає тій невістці з міста. Яка не те, що палець об палець не вдарить у нас на городі, а вона ще й собі дозволяє пити каву двічі в день і то в нашій альтанці з гойдалкою. Каже, що тут такий краєвид і такий спокій, що вона його набирається на весь рік. Мене аж підкидує від злості, а свекруха, що думаєте? Нічого не каже!
– Так, так, Наталочко, відпочивай, бо місто з тими димами, а у нас повітря чистеньке, цілюще…
І що на таке відношення робити? Коли тебе в твоєму ж селі носять в зубах. А за таку саму поведінку іншу гладять по голівці та ще й жаліють. Один спокій був, коли Сулеймана показували, то хоч трохи мала свекруха інтерес та мені не заважала, а тепер просто чисте чудо.
Фото Ярослава Романюка.
