fbpx
Історії з життя
– Та ти без мене загнешся! Ти нічого не зможеш! – це чоловік торочив, складаючи свої сорочки у велику сумку. Але вона змогла. Не загнулася. Можливо, якщо б дала собі час подумати про те, як вона буде з двома дітьми виживати, придумала б собі різних страхів, то, дивись, і пробачила б невірність. Але не було цього часу

Їй пора доньок в садок вести і на роботу бігти. А чоловік тільки півгодини тому додому заявився: задоволений новим коханням, весь такий в собі впевнений. Тому, надягаючи пальто, Танюшка коротко і ясно роздавала команди:

– Олю, допоможи Ганні куртку застебнути і простеж в садку, щоб вона добре їла. Вихователька скаржилася, що вона від каші відмовляється. Олексію, а ти постарайся відразу все своє, нажите непосильною працею майно забрати. Не тягни кота за хвіст. І ключ від квартири в поштову скриньку кинь. Бувай.

Оля з’явилася на світ рівно на півгодини раніше Ганнусі і вважалася за старшу. Зараз їм по чотири роки. Дівчата самостійні, кожна зі своїми особливостями характеру. Якщо Оля просто з’їсть цю нецікаву манну кашу – тому що так треба, то Ганнуся буде відстоювати свою думку:

– Там грудочки, я це не буду їсти.

Добре, що дитячий садок зовсім поруч з домом – десять хвилин дороги. Доньки базікають, відволікають від усвідомлення труднощів подальшого життя. На роботі теж часу немає задуматися про особисте – прийом у терапевта завжди розписаний похвилинно, а потім ще виклику треба обслужити. І тільки вже ввечері, побачивши в передпокої порожні плечика, на яких зазвичай куртки чоловіка висіли, зрозуміла, що з цього дня вона одна. Тільки не в її характері розкисати і скаржитися: все повинно бути, як зазвичай і навіть краще. У будь-якій ситуації можна скласти руки і сидіти сумувати, а можна спокійно все обміркувати, постаратися знайти вихід і хоч трошки позитиву. Для початку ось вечерю, наприклад, треба приготувати.

– Що у нас з дівчатами змінилося? – міркувала Танюшка, нарізаючи овочі для салату.

– Пішов чоловік. Які функції він виконував? Що тепер ляже на мої тендітні плечі? Та нічого такого, чого я не зможу. Треба тільки трохи розпорядок дня підкоригувати. Я впораюсь. Все добре. А буде ще краще. Я не хочу так жити і весь час думати: де він? знову у іншої? Краще одній. Важче, зате спокійніше.

Прочитавши чергову історію з «Пригод Буратіно» і поцілувавши засинаючих доньок, Тетяна поспішила до ванної: машинка вже відключилася, треба розвісити білизну.

Перед сном вирішила випити чашку чаю, впорядкувати думки, розпланувати завтрашній день. Дівчата у неї схожі одна на одну, як дві краплі води – близнючки. Двоє – це, може бути і важче, ніж одна, але тільки Таня ніколи так не думала. Дивувалася, коли оточуючі їй співчували.

– У нас все добре, – відповідала вона, – ніхто з останніх сил не вибивається. Я справляюся.

Чайник закипів. Таня заварила чай з улюбленою мелісою, включила затишне бра. За вікном негода: сніг з дощем, а в квартирі тепло і тихо, тільки годинник на стіні цокає…

І тут у двері подзвонили. Таня, побачивши на порозі сусідку, здивувалася: ця жінка похилого віку була їй неприємною. Самотня пенсіонерка виводила свою собачку вранці на прогулянку, сухо віталася з Танею, підібгавши тонкі губи. Собаку цю Танюшка кілька разів біля смітника бачила: худа і облізла, вона мовчки стежила очима за кинутим в контейнер сміттєвим пакетом. Мабуть пошкодувала її бабуся, прихистила. Ніхто бабулю ніколи не відвідував, вона теж тільки в магазин ходила, та ось собачку тепер вигулює.

– Ви пробачте, що я вас потурбувала, – сказала старенька, кутаючись в пухову хустку, – але я бачила сьогодні, що ваш чоловік речі в машину вантажив. Він покинув вас?

– Це не ваша справа, – відповіла дівчина.

– Ваш чоловік – це точно не моє діло. Я просто хочу вам запропонувати – якщо раптом знадобиться допомога, ви можете звернутися до мене. З дівчатками посидіти або ще що.

– Зайдіть, – запропонувала Танюшка. – Як вас звати? – запитала вона, наливаючи чай у дві чашки. Поставила на стіл кошик з печивом: – Пригощайтеся.

– Мене Євгенія Миколаївна звуть. А вас, я знаю – Таня. Так ось, Танечко, – відламавши шматочок печива, продовжувала старенька, – я не нав’язую. Просто знайте – якщо що – я буду рада допомогти. Ви не думайте, що за гроші, зовсім ні. Просто так. Для мене це в задоволення буде. Євгенія Миколаївна зробила маленький ковток чаю і, кивнувши головою, сказала: – Дуже смачно. Це меліса? У мене на дачі росте багато різної зелені і мелісу я теж сажу. Приїжджайте влітку до мене відпочити, місця вистачить. У мене там яблунька росте, дуже смачні яблука…

А Таня дивилася на Євгену Миколаївну і задавалася питанням: чому вона думала, що старенька їй неприємна? Можливо тому, що та не посміхалася запобігливо в обличчя, цікавлячись при цьому, чи не важко їй з близнючками? Не лізла в особисте життя і в душу, як інші, проходила мовчки повз? А Тані здавалося, що вона зарозуміла і горда. Ось і про чоловіка нічого не питає, чи сипле сіль на рану, просто допомогу запропонувала. Танюшка на сусідку вже іншими очима подивилася: вона чистенька, тапочки новенькі – НЕ розтоптані, волосся у вузлик зібране, сукня з мереживним комірцем. І пахне від неї приємно – якісь легкі дупарфуми. Таня слухала розповідь бабусі про дачу, про яблука, про маленьку спекотну лазню, про озеро, де все літо живуть ненажерливі качки і тривожні думки йшли все далі, а на душі ставало тепліше…

…Тетяна все це прекрасно пам’ятає, хоч з того дня вже п’ять років минуло. Пам’ятає, як чоловік тараторив їй в обличчя: – загнешся! Не зможеш!

Але все це вже позаду. Євгенія Миколаївна спритно ріже яблука, розкладає їх красиво по тісті, ставить деко в гарячу духовку. Салати вже готові, рагу тушкується на плиті. Сьогодні у коханої сусідки день народження. На дворі серпень. Двері і вікна затишного дачного будиночка розкриті навстіж. Кухня наповнюється ароматом яблучного пирога.

– Як вона мене виручала! – дивлячись на рум’яну від спекотної духовки стареньку думала Тетяна. – Що б я без неї робила? Дівчата обожнюють бабусю Женю. А вона ж могла тоді двері зачинити, не пустити її. Донькам вже по дев’ять років – школярки. Щоліта тільки тут, на цій гостинній дачі проводять: тут озеро, друзі і улюблена бабуся. Рідна, близька, добра…

– Піду, ще яблук назбираю, компот зваримо, – каже Таня і виходить з кошиком у двір. Під яблунею, в затінку, лежить собака Алька. Хто б міг подумати, що та облізлої неприємної псини зі смітника, якому її бабуся дала притулок, перетвориться ось в цю прекрасну красуню-лабрадорку?

– Все любов. Тільки любов рятує нас, – думає Тетяна і простягає Альке на долоні печеньку…

Автор: Gаnsefedern.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook