– Мамо, деяких людей не треба навіть зачіпати, то про Валю, а ви про якусь віддяку говорите.
В цій історії ще нема завершення, але я навіть не знаю, який то висновок з неї зробити. Ось послухайте.
Я вже роки в Італії, чоловіка не маю, бо за кордоном створив собі нову родину, а я собі тут сама. Я думаю, що у мене все добре, бо маю й дітей вже дорослих, онуків двох, хату собі переробила з усіма вигодами та дітям помагаю. Як до мене приходять жінки за роботу питати, то я можу знайти, але я тим не займаюся так, щоб то мати з того зиск. Просто як є можливість людині помогти, то чого не зробити це?
Тим більше, що я знаю всі з села і знаю, що людина буде робити, буде відповідальна, мені не треба аби потім на мене виказували. Кожній людині мила її репутація.
Аж тут мама моя про Валю просить, бо там нужда.
Моя перша реакція була – ні. Справа не в тому, що Валя не роботяща, але ну дуже вже вона трудна. Як би то краще сказати… Ну, дивіться, вона має двох дорослих дітей, яких на городі не видно і має чоловіка, який має гроші на гульки, і всі вони вчотирьох живуть на пенсію свекрухи.
Та вже така похилена жінка і вони аж моляться аби вона мала довгі і благії літа.
Я такого життя не розумію. Валя така що все на собі тягне, миє в школі підлоги та продає молоко на базарі чи по людях, але копійку не може втримати, бо отакі у неї всі дома. Може, вона й не винна, але я навіть не хотіла дотикатися до її життя і в результаті, як на мене, я була таки права.
Але вже мене мама так просила, що вона сидить біля свекрухи в церкві і та вже дуже на життя їхнє та на бідність нарікає, та просить аби я пошукала їй роботу.
– Добре, знайду, – сказала я.
Але лиш я сказала про роботу, то тут Валя й почала: за які гроші вона терміновий паспорт виробить, за які гроші сумку купить для поїздки, за які гроші доїде і то все з натяком, щоб я це все їй оплатила!
Я вже була наче винна, сказала мамі хай їй гроші позичить і так вона приїхала. Правда, робила дуже тут, що я була спокійна. Гроші мені віддала, то ж не велика сума з тою зарплатою, що у неї була.
Так вона три місяці побула і поїхала додому.
Дуже мені дякувала, казала, що довіку мені не забуде. І мені справді стало ніяково перед нею, бо я думала, що це все мені ще боком вилізе.
А далі почалося.
То вже мені мама розказувала, бо ж свекруха біля неї в церкві сидить.
– Ой, та що там заробила, – жаліється свекруха. – купила дітям по телефону з тим яблуком та їсти і по грошах. Та й вашій Руслані дала за роботу, а проїхала, то геть не вигідно там працювати, вже краще тут мати господарку та пильнувати дітей.
У мене мову відібрало від почутого. Вона мені ні копійки не дала, крім «дякую», навіть шоколадки не дала, а по селу вже гуляє, що я гроші беру за те, що людей на роботу влаштовую.
– Руслано, нащо ти в такої бідачки брала гроші?, – каже мені моя рідна мама!
Вона повірила в таке, а що про чужих казати.
Валя знову хоче їхати, попри слова свекрухи і далі просить у мене гроші на дорогу. Якби ви були на моєму місці, то що б зробили?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
