Марія сама несла важезні сумки із магазину. Люди проходили повз, ніхто, навіть не пропонував допомоги. Ну нічого, вона впорається і сама. От тільки навіщо стільки набрала, знала ж що нести далеко?
Останнім часом оці походи до магазину і поглинання у величезних кількостях солодощів, ото і вся її радість. Пробувала Марія на роботу влаштуватись і не раз. але все їй не підходило і було не ти, зрештою, таки змирилась, що вона пенсіонерка і сидітиме вдома.
Відколи приїхала з Італії. ніяк не може свого життя до купи скласти. Рідне місто стало чужим. І в Неаполі був не дім і тут їй не затишно. Думала уже й повернутись і Італію, але куди ти у 70 поїдеш? та й до кого?
Є у Марії донька – Валерія. Пробувала жінка із нею стосунки налагодити, однак не вийшло.
— Пробач, але ми чужі одна одній. – ото і все що почула.
Валерія її наміть “мамою” не називає, а все. через отой випадок.
Поїхала Марія за кордон не від доброго і ситого життя. Проживала вона із донькою у кімнаті гуртожитку, яку їй виділили, як двірнику. гуртожиток був старим і буквально розсипався на очах. Нормальні сім’ї уже виїхали, жити доводилось поруч із не найкращим контингентом. Залізні двері у її кімнату не раз намагались відчинити з того боку. Інколи і не вийдеш, адже такий галас, що лячно.
Неаполь зустрів її теплим сонцем і важкою роботою у старенької і вимогливої сеньйори. Тій було під 90, але ще при доброму здоров’ї і глузді, вона відверто кепкувала і насміхалась зі своєї робітниці. Але платила добре, тож Марія терпіла.
Єдиною мрією жінки було назбирати на власну квартиру. Вона точно знала, скільки їй потрібно і як довго доведеться на те заробляти. Донька навчалась в інституті в іншому місті. там орендувала квартиру із дівчатами, тож за неї Марія була спокійна. Перекидала по сто євро раз на місяці і за квартиру з навчанням платила.
Непорозуміння з донькою почались, коли Марія відмовилась оплатити весілля донці. Вірніше, вона готова була дати певну суму на церемонію і сукню, але не стільки, як попросила донька. Нареченого вона знайшла із досить забезпеченої родини, сваха дуже хотіла втерти носа усім, тож гуляння затіяли неабияке.
— Я знаю. що ті гроші в тебе є. – хлипала в трубку донька, – Тобі для мене шкода десяти тисяч євро?
Так, Марії було шкода витрачати на витрибеньки річну зарплату і вона про це сказала відверто. Та й гроші ті їй потрібні були на власну квартиру, адже повертатись було нікуди – гуртожиток уже мало був придатним до життя в ньому.
На весілля її не запросила Валерія, але тисячу євро подарунку прийняла. Спілкувались вони відтоді дуже мало, і мов чужі.
Друге прохання від доньки прозвучало через рік. Свати для молодих вирішили квартиру придбати, тож очікували, що Марія внесе свою частку. “Всього” і потрібно було що сорок тисяч євро.
У Марії дар мови зник, коли вона те прохання почула. Та ну? Звідки? Вона про такі гроші і не мріяла. В руках ніколи не тримала. Були в неї заощадження. але за два роки роботи в Італії не сорок тисяч точно.
— Доню, вибач, однак я гроші з дерева не стрижу. та й позичити не маю в кого. Для мене то непідйомна сума.
Валерія образилась не на жарт. Дзвонила ледь не щоденно, плакала, благала, пропонувала різні варіанти. Однак Марія була непохитною – вона не піде на те, аби в борги такі залазити.
— Можуть свати, най беруть вам таку дорогу квартиру. Я не в силі. Крапка.
— Знаєш, – мовила Валерія з притиском, – Я зрозуміла одне – мама чоловіка мені і ближча і рідніша від тебе. Вона себе не шкодує, найкраще нам дає. А ти? У тебе все через “не хочу” і “не можу”. Ніколи не думала, що чужа людина буде ріднішою мені від тебе.
Двадцять років Марія за кордоном працювала. Придбала у столиці собі однокімнатну квартиру. зробила там ремонт, має і на старість гарну копійку. От тільки із донько ніяк не помириться. Навіть із онуками не знайома.
Несе Марія свої важезні торби і все про життя своє думає. А чи вірно вона тоді вчинила, а чи не могла б якось інакше?
І ніби й розуміє, що нічим не завинила, і ніби правильно усе, але чому ж тоді так життя обернуло?
Можливо, їй потрібно було якось інакше вчинити?
05.12.2023
Головна картинка ілюстративна.
