Так вже мене родина чоловіка не любила, що Ольга, дружина чоловікового брата, просто не могла мені не зателефонувати і не доповісти новину – мій чоловік залишається без спадку.
У мого чоловіка все йшло вже до весілля, геть дівчину він засватав і кафе було замовлено, аж тут я на горизонті намалювалась. Кажу як є – про те, що забираю чужого кавалера, я не знала, аж до дня знайомства зі свекрами. Та й проти моїх принципів у стосунки чужі лізти.
Микола за мною упадав. Хлопець він був видний, я дівчина на порі, то й закохалась. А як зробив пропозицію, то я не бачила причини, аби відмовити.
— Не соромно тобі поріг нашого дому переступати? – ще в дверях мене ошелешила майбутня свекруха. – То ж совісті геть не мати, аби от так прийти і нам в очі дивитись. Там дівчина плаче над сукнею весільною, а ця щасливенька прийшла на місце тепле?
Микола маму заспокоював і сказав, що й без їхнього благословення мене під вінець поведе. Мені було неприємно все те і я ледь допиталась, що ж то сталось. Коли правда вийшла, то я знати нареченого не хотіла. Та вже коли батьки дізнались, що я при надії, таки все зробили, аби ми одружились.
Жили ми всі роки шлюбу біля моїх тата і мами. Свекруха і свекор мене так і не прийняли. Нареченою мого чоловіка була сестра рідна жінки його брата. То з роками та образа не тільки не забулась, а й обросла новими, бо у тієї дівчини доля не склалась і вона в свої 55 так ні разу заміж і не вийшла. А хто винен? Тільки ж я, бо якби не зманила Миколу, то була б щаслива сім’я.
А ми вже скоро тридцять п’яту річницю шлюбу відгуляємо. Всяко було, але й старіємо і онуків бавимо і батьків глядимо. Життя кипить, а ми, хоч і не такі швидкі, а стараємось встигнути скрізь.
А це – набрала мене жінка брата чоловікового – Ольга. Ми з нею і не спілкувались ніколи, але ж не могла вона змовчати і не кинути їдюче зауваження:
— А що? Домоглась свого? Батьки твого чоловіка все на нас переписали, ви ні з чим лишитесь.
Раділа вона відкрито і було чого, бо там і квартира у власності трикімнатна і дача, чи то пак, повноцінна хата діда й баби чоловікових під Києвом, і землі 6 нектарів під столицею.
Я ні на що не розраховувала, але кілка днів ходила під враженням. Ніби і жила без усього того, ніби й не мала на те надії, а шкода було до сліз. Несправедливості шкода і того, що чоловік мій від батьків таке має.
А Миколі все пусто. Він лиш плечима змигнув і сказав, що наше в нас є, а чуже, й не треба. Вийшло на те, що я більше переживала, ніж він.
То було 5 років тому. Про батьків, чоловік від знайомих дізнавався, від них почув і те, що виїхав його брат із дружиною і дітьми за кордон. У лютому саме в Єгипет на відпочинок вони подались, та так і не вернулись, поїхали далі і нині в Данії осіли.
— Синку, тато геть охляв. – набирає нас несподівано свекруха якогось дня. – Я сама ради не дам, а Юрко далеко. Не маю чим і людині якій заплатити, аби обійшла нас обох. Одна надія – ти із Ритою. Звісно, якщо вона простить нас.
Чоловік не хотів, але я його вмовила поїхати до мами і тата. Пробув тиждень. а повернувся не сам. Стоять свекри старенькі у нас на порозі. Очі додолу, зігнулись, мов ті сироти з рукою протягнутою.
От так нині і живемо усі дружно в одному домі. Мої батьки, свекри і ми. Чекаємо на гостину дітей і онуків, ліпимо вареники, печемо пиріжки.
— Я ж ціле життя пропустила. – часто плачеться мені свекруха. – Пробач мене, хоч я б і не простила. Онуки виросли. Син при жінці у гарному домі у злагоді. Чого мені треба було, чого колотила?
А скільки таких сімей? Можливо, прочитає нашу сімейну історію хто і зробить перший крок, погляне на себе зі сторони, зрозуміє, що не правий.
Не все в житті гонором і справедливістю крайньою вимірюється. Немає чорного і білого у відносинах сімейних. А треба триматись одне одного, бо життя коротке – сьогодні весілля, а завтра і онуки в школу пішли.
А мені не себе – чоловіка мого шкода. Він батьків простив давно, а і хочу та не можу.
А ви б простили?
Головна картинка ілюстративна
