fbpx

Такий дзвінок перевертає все життя, і того, хто дзвонить, і тому, кому дзвонять. Зять говорив. А я не могла повірити, що донька моя покинула піврічну дитину і поїхала геть

Моя Зорянка! Я назвала її так, щоб вона осявала все моє життя і поки була малою, то так і було. Моя радість і втіха.

Ростила я її сама, хоч всі шушукалися, що вчителька та собі дитя привела на світ, де мораль і принципи?

Вони потім не раз поза очі і в очі говорили, як це у вчительки та така донька?

– Ти урочисту лінійку ведеш, а донька твоя поза школою пахтить…

Ох! було і не раз! Чому вона така була, я не розуміла.

– Не треба було мене на світ приводити.

– Я не просилася.

– Я нічого не маю, нащо було в такі злидні мене приводити?

Не слухала про працю, доброту і допомогу.

– От я батька знайду і жити буду з ним!

Справді поїхала була в чотирнадцять років до нього, але зустріла там тільки своє відображення, він теж хотів на все готове і нікому нічого не давати.

Вернулася і трохи притихла, навіть, погодилася після дев’ятого класу піти вчитися в педагогічний, де у мене були зв’язки. А через рік привела за руку Ігоря, тихого, в окулярах і сказала, що вони одружуються, бо вона при надії.

Ігор тоді видавався їй багатієм, який виконує всі її забаганки. Хлопець жив з бабусею, а батьки вже роки були в Англії і передавали йому гроші. От вони й купили квартиру та жили там, що не зробиш заради моєї доньки.
Мені лишалося лиш молитися. Але до того дзвінка.

Виявилося, що Зорянці не треба ні дитина, ні чоловік, вона хоче жити, а не «день бабака». Так і написала в записці, що всі дні одинакові, а вона така молода і хоче бігати по пляжу, а не готувати суміш.

Я тоді поїхала до зятя і тільки молилася аби все у нас вийшло.

Читайте також: Всі двадцять п’ять років спільного життя, чоловік мені казав, що гіршої людини за мене немає. Не так говорю, не так виглядаю, не так себе з ним поводжу. І одного чудесного дня я від нього пішла

Він на пари, а я з дитиною, доньку не шукала, бо навіщо?  Тут або вона все зрозуміє і повернеться, або нічого і життя її так і мине, в миттєвих веселощах і одинокій старості.

– Так ти теж старість сама зустрінеш! Сама! Попри твою праведність, – не раз мені казала Зоряна.

Але тепер у мене є надія, що онучка буде зовсім іншою.

Отак ми вкупі прожили три роки і я вже сама почала Ігорю казати аби він собі когось шукав.

– Ілоночка вже більшенька, вже можна її в садочок дати, а ти собі когось шукай, не будеш ти такий молодий та все життя сам. Жінки різні бувають, добрі теж.

– Та не хочу я нікого, – відмахувався Ігор.

Далі я зрозуміла, що треба мені їхати, бо він так нікого й не буде шукати, а так, як побачить, що в холодильнику порожньо і з дитиною треба сидіти, то вже почне думати.

Сказала, що вже не витримую і поїхала геть.

– Ігорю, я вже досить побула з вами, з гіршого я нас всіх витягла, а тепер мені пора трохи перепочити. Можеш мені привозити дитину на тиждень, але на більше я не можу.

Він образився, але я це робила з благими намірами. І так сталося, що він почав на жінок задивлятися, яка його дитині буде гарною мамою і таки знайшов.

Зоряна потім давалася чути, навіть хотіла доньку забрати, бо жила з якимось багачем, але я їй сказала, що як вона таке вчинить, то я її та її багача знайду і жити добре не дам.

– Вічно ти зі своїми принципами, – надулася вона, – Ні аби дитині дати шанс пожити в добрі, в розкоші, а все бубниш своє! Ще сама пожалкуєш, що не дала онучці жити нормально! І вона тобі це ще скаже, як і я!

От і скажіть мені, хто тут правий?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page