Без шуму і крику, як то кажуть. Просто зібрала речі і пішла геть. Діти дорослі, вони зрозуміють, а я так більше жити не хочу.
Мене стомило, що з якоїсь банальної причини, він роздував таку колотнечу, що ми могли днями не говорити.
А яка я погана господиня, ви б знали.
– Та я насилу їм те, що ти готуєш!
– Та в хаті брудно, прибери!
– Та діти невиховані – ти винна!
І ось так кожен день двадцять п’ять років.
Я мала швиденько вибачатися, переробляти, сидіти тихо і не відповідати на його несправедливі слова.
– Хочеш миру в хаті – мовчи, – ось його постійна фраза.
Всі навколо мали стулити рот, коли говорив він. Звикнути до цього я звикла, але ж є межа усьому.
Поки чоловік з усіх боків до мене прискіпувався, то був інший, який мав за щастя зі мною бути. Ото яка дивина…
Комусь ти непотрібна зовсім, а хтось дивиться на тебе і все в тобі подобається, їжа смачна, а ти ніжна і турботлива.
Я на Максима не дуже увагу звертала, бо ж друг, як-не-як, хоч він вже роки каже мені компліменти і завжди хвалив мої страви, коли приходив у гості.
Думаю, йому мій Ярослав не раз виливав душу, яка його жінка недолуга, то він мав якусь об’єктивну картину мене і мого життя.
Знаю, бо й при мені було, що він казав Славкові, що я чудова дружина, але той лиш рукою махав, мовляв, живу заради дітей, а там.
І ось діти виросли і вже мають свої родини, то чого далі чекати?
Якраз було весілля в молодшого сина і я побачила, які свекри прихильні один до одного, як вони раділи за дітей, як танцювали разом…
А мій що?
Сидів і якби не танець батьків, то так би й ні разу не потанцювала з ним…
Тому на наступний день я зібрала речі і пішла до Максима.
Він аж рота розкрив, коли мене на порозі побачив, а я йому й кажу:
– Я більше не хочу жити з Славком і до нього не вернуся. Або я буду жити в тебе, або йду до своїх батьків.
– Звичайно, в мене!, – він зрадів і заніс сумки.
Від Максима я чула, що Славко безмежно радий моєму зникненню і він не планує мене ні шукати, ні вертати… Сумно, звичайно.
В мене як кіт пропав, то я його шукала, а тут людина тобі прала та догоджала, а ти отак. Значить, давно треба було піти.
Отак ми з Максимом жили три місяці і ніхто не знав, де я. Дітям я не казала, лиш зустрічалася з ними далеко від дому, заяву подала і про спільний поділ майна вже мав вирішувати суд.
Нас швидко розлучили, виглядав Ярослав добре, не шкодував і не благав вернутися. Коли прийшла до хати забрати речі. Які вже тепер належали мені, то я здивувалася тому бардаку, дивно, що такий чистюля живе в такому.
Читайте також:
– То ти до мого найкращого друга пішла, – почав він.
– Так, друг бачив мене роки і оцінив.
– Ага, оцінив?
– Уяви собі, ти дивитися не міг, а він оцінив.
Він ще щось бурчав, але я швидко речі зібрала і поїхала геть.
Можу сказати, що я щаслива з Максимом. Ми вже в тому віці, коли зовнішність не може бути кращою і на гору виходять якості людини. За молодості я думала, що сині Славкові очі будуть мене осявати все життя, а виявилося, що то буде спокійний голос Максима.
І знаєте що ще? Я колись думала, що не покину нашу квартиру, бо там все моїми руками зроблене, а тепер сміюся, що якась штора мені була дорожча за свій спокій. Чого воно так розум пізно приходить?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
