fbpx
Культура
Там, у «казенному домі», як і казала ворожка, Віола зустріла свого майбутнього чоловіка

Надворі був морозний ранок. Скрізь був сріблястий іній: на деревах, парканах, кущах у дворі. На вікні якимось дивом утрималась тоненька ниточка бабиного літа. Вона була вся унизана гостренькими скалочками снігу і здавалась сивою, сріблястою. Джерело

Біля вікна за письмовим столом сиділа літня жінка, в темному її волоссі теж уплутались сріблясті ниточки бабиного літа, але це ніяк не псувало її. Вона тільки-но прочитала в газеті замітку «Я зраджую чоловікові» й задумливо подивилась у вікно. Боже, який цинізм! Так відверто, неначе про подвиг який, розповідала молода бездітна дружина крутого чиновника чи бізнесмена, що вона зраджує своєму чоловікові просто так, із цікавості: як воно може бути з іншим, бо засумувала . Ким була до заміжжя?

Віолета Вікентіївна задумливо похитала головою і на крилах думок поринула у свою молодість. Тоді не було прийнято вихвалятись своїми подвигами на любовному фронті, сором був у жіночої статі. Хоча в усі часи були такі палколюбні дівчата й дружини. Коли ніякі моральні норми для них не існували. Але наша героїня до них не належала.

Читати також:Мама на хвилинку залишила немовлятко поруч з конем. Ви тільки подивіться, що відбувається як тільки дитинка починає плакати (відео)

Вперше про те, що вона комусь подобається, маленька Віола почула ще в 6 років. Це сталося так несподівано на вулиці, коли галасливий гурт дітей ліпив сніговиків. Дівчинку схопив за плечі вищий за неї старший брат її подруги, який ходив уже до шостого класу. Він усміхався якось таємниче і міцно тримав Віолу, яка намагалася вирватись від нього: «Пусти!» Та Микола притишено сказав: «Ну й гарна ж ти, Віоло. Будеш моєю нареченою, як виростеш?» «Не знаю», — відповіла невпевнено дівчинка. «Дивись, нікому не обіцяй, чуєш?» — наказав він. Але на цьому розмова урвалась і забулась.

Коли пішла до школи Віолета, то познайомилась у своєму класі з хлопчиком Володею, який добре вчився, був спокійний. Із ним поставила у пару Віолету вчителька, щоб вони разом танцювали. Дитяча симпатія переросла у палке перше кохання. Але дівчинка була сором’язливою і нікому про це не говорила. На палкі погляди юнака у старших класах уже реагувала насупленими бровами, боячись, щоб не побачив учитель. Бо Володимир поглядав на Віолу переважно на уроках, адже сидів за партою попереду під вікном, а вона — від проходу.

Іноді списував домашні завдання, забравши зошит. Тоді одержував стусана в спину від Віоли, бо була вона суворою у поводженні з хлопцями. Так і не зуміли вони сказати одне одному про свої почуття. Неприступною була дівчина, що й погубило їхнє кохання. Сама ж довго мучилась, виривала болісно з серця оте перше палке й чисте почуття. Вона поїхала навчатися в інституті, а він так і не насмілився підійти й поговорити про наболіле. Зустрічався недовго з їхньою однокласницею, а потім виїхав і одружився там.

А Віола деякий час зустрічалась з іншим однокласником, це вже на канікулах бачились, писала листи, коли він служив у армії (попросив її про це, бо дуже любив). Але Віолеті він не подобався, і вона згодом порвала з ним. Він же любив її увесь час.

В інституті так і не було в неї кавалерів. Один був дивакуватий однокурсник, усе крутився навколо, упадав, наголошуючи, що вона — його ідеал жінки, і тільки.

Потім у театрі опери і балету познайомилася зі старшим від себе чоловіком, розлученим. Він був заядлим театралом, а Віола теж часто ходила на вистави, концерти. Що знаковим було: перший кінофільм, який разом подивились, — «Несподіване знайомство». А остання вистава у драмтеатрі — «Не судилося» М. Старицького. Так і не вийшло нічого з тієї дружби, розпалось.

Була ще одна зустріч із сином хазяйки, де жила Віола. Він приїхав із Москви ненадовго. Побачивши дівчину, прикипів до неї очима. Попросив пройтись із ним хоч трішки, бо поспішав на літак. Пройшли вони по студентському містечку, де над дорогою стояла церква невеличка. Сашко повів Віолу до неї. Але тільки-но вони стали на поріг, як звідти з віником у руках вийшла бабуся: «Я прибираю, церква не працює». Знічені молоді люди опустились по східцях назад. У Віоли наче щось обірвалось усередині. Так і ця зустріч не отримала продовження. Віола поїхала за направленням, а Сашко — у довге відрядження в Середню Азію.

Уже на місці роботи була в неї неприємна історія. Старший за Віолу колега по роботі, який у батьки їй годився, почав виявляти знаки уваги спочатку, а потім освідчився у коханні. Як? Сімейний чоловік, старший за неї! Це ж неподобство! Вона відбивалась від тих залицянь, водила завжди з собою подругу, щоб не було ніяких зайвих розмов. І за першої ж нагоди змінила навіть місце проживання, і роботу, звичайно. Та перед розлукою той горе-коханець прокляв дівчину: «Ти не віриш, що я люблю тебе так, як нікого в світі ще не любив. Я тебе проклинаю, щоб ти теж полюбила без взаємності. Отоді ти знатимеш, що я люблю тебе чистою любов’ю». Так і сталось.

Віолета закохалась несподівано, як грім серед ясного неба, як спалах блискавки: просто прокинулась одного ранку, а серце з грудей рветься. Хотіла бачити його, свого колегу, а сказати знову не посміла. З муками і сльозами вирвала із серця і це почуття. Шукала негативні сторони в нього і так лікувала себе.

А до неї линули серця багатьох юнаків, та вони не хвилювали її. Один сусід після невдалих залицянь виїхав. Другий на його місці теж зітхав та осмілився обізватись: «Ну і гарна ж ти, Віоло, якби твій батько купив мені машину, то я б одружився з тобою». Дівчина, здивовано піднявши брови, єхидно відповіла: «Та ти що? Отаке мені щастя привалило, а я й не знала. (після паузи) Слухай ти, женишок, а мене ти спитав, чи піду я за тебе? Отож бо. Отямся, чоловіче. І не забивай собі мізки усілякими дурницями». Треба було бачити фізіономію того женихальщика! Та були й тихі закохані у Віолу, бо вона таки ж була симпатична, струнка, розумна, обдарована, все вміла робити і вдома, і на роботі.

Одного разу справляли святкували гуртом колеги й сусіди по коридору жовтневі свята. Серед них був невисокий чорнявий хлопчина, старший за Віолу. Він запросив її на танець. Ну і парочка вийшла! Він нижчий на голову, та так почервонів, засоромився. Коли провів на місце Віолу, вона з високо піднятими бровами спитала дівчат: «А що то було?» Одна з них сказала: «Мишко тебе любить, але знає, що ви ніколи не будете разом, і він іде на флот служити. Сьогодні останній день тут». Віола пригадала, як цей хлопчина заходив до неї в кабінет і, почервонівши до самісіньких вух, питав щось чи просив інформацію для статті.

Було ще кілька історій у цей період. Віола ходила на заняття капели, бо любила співати. Там познайомилася з голосистим юнаком, який запав на неї. Став проводити додому. Але він не дуже подобався їй. Придивлялась уважно, але, крім голосу, у нього не було талантів. Навіть елементарну електроплитку не знав, як полагодити. Перегоріла відкрита спіраль, а він сказав: «Я не знаю, що з нею робити». Праска — теж для нього проблема. Та хай тобі цур! Навіщо такий чоловік здався в хаті?! Батько Віолети був людиною розумною, здібною, усе вмів. Вона уявити не могла поряд із собою іншого чоловіка. Щоб за кожною дрібницею до сусіда бігти? Ні, хай собі гуляє. І покинула його.

Потім ще один кавалер приклеївся до Віоли — художник, оформляв стенди в кабінеті. Прийшов провести її з роботи. Був скромний і тихий, хоча дівчина дізналась, що цей хлопець чи, вірніше,розлучений чоловік зі «строкатою» біографією. Та поводився дуже стримано. А одного разу, сміючись, зауважив: «Чи ти відьма, Віоло… Я себе не впізнаю коло тебе. Ти ж чула, мабуть, про мої походеньки. Жінки просто танули у мене в руках. А тут із тобою я боюся слова зайвого сказати, не те щоб рукам волю дати. Що це?» «А зі мною і не можна по-іншому. Я не дозволю нікому зайвого. А щодо твоїх жінок… То такі, видно, були жінки», — відповіла Віола. І як потім не умовляв її кавалер стати його дружиною, вона не погодилась.

Одного разу юнак, що був у відрядженні у них на роботі, як побачив Віолу, то ходив за нею, наче обкурений, усе вірші про кохання читав. До Віоли спершу не доходило, що то він бурмоче. А тоді подруга підказала. І йому не вдалося схвилювати серце дівчини, бо не уявляла поруч із собою чоловіка, нижчого за себе. А зростом Бог не обділив її — височенька була.

Двічі була Віола на курортах, здоров’я підводило, тож мусила до моря їхати. Про курортні романи чула, тому з пересторогою ставилася до протилежної статі. І нині з усмішкою пригадує про ті зав’язки до романів без продовження. Першого разу познайомилась зі своєю колегою з Білорусії Інною. Разом гуляли, на пляж ходили. І ось через кілька днів до Віоли. Бо Інна на правій руці носила весільну каблучку, пристав руденький кандидат. Він і хлопець непоганий усім, тільки рудий зовсім.

Брови та вії білі. А такі хлопці не подобались Віолі. Дивилась вона на це знайомство із гумором. Ну-ну, а що буде далі? А далі було ось що: рудий кавалер почав розігрувати сцени закоханого по вуха. Віола одного разу пришпилила його: «А дружина твоя знає, що ти оце тут так кокетуєш із дівчатами?» Він почервонів, як рак, по вуха і прямо сказав: «Так, я одружений, але я не люблю свою суджену, бо сталось це все по-дурному. Хлопці мене підколювали, що я рудий, і та дівчина не дружитиме зі мною. А я не лише проводити став, а й одружився. Так думав, що потім покохаю її. Але цього не сталося. Є донечка, та щастя немає. А зустрів тебе тепер, і горить у грудях, ночами не сплю: навіщо поспішив із весіллям? Аж млію, як тебе побачу!» «Ой, Боже, біда яка, — єхидно відповіла Віола. — Дивись, чоловіче, а то чого доброго дірка у грудях витліє, і серце твоє вилетить у вирій. Охолонь! Треба раніше було серйозно подумати про шлюб. Це не іграшки». І все — кінець роману, що закінчився так швидко, ще не почавшись. «Напівзотлілий» кавалер лише зітхав при зустрічі з Віолою.

Другого ж разу в санаторії за столиком у їдальні з Віолетою сидів молодий чоловік в окулярах, майже ровесник її. Спочатку придивлявся до дівчини, а потім став чекати біля ґанку, заводив розмови. Пройдуться собі, поговорять по-товариськи — і все. Він не заперечував, що одружений, нічого не говорив про сім’ю. А просто спілкувались, читали книги бібліотечні, на пляж ходили. Та одного разу він наче між іншим сказав Віолі: «Мене твоє тіло тривожить». На що йому дівчина відрізала: «А ти не дивись на мене». І стала уникати його, а що вже про пляжні зустрічі — не було й мови. З їдальні тікала, щоб уникнути зустрічі, раніше їла і зникала, шукала причину відмовитись від прогулянок.

Він усе зрозумів, не переслідував. Прийшов час від’їзду його. Увечері прийшов до корпусу, де жила Віола, попрощатись. Розмова не клеїлась. «Я завтра уранці їду», — сказав Гена. «Щасливої дороги», — побажала Віола. «А ти приїдеш сюди наступного літа?» — запитав по хвилі. «Ні, а навіщо тобі це? Скажи, чому ти ходив до мене? Ти ж одружений!» — запитала з цікавості. «Хотів тебе випробувати, чи ти вистоїш до кінця», — пояснив Гена. «Ну і що?» «Ти сильна, вольова, таких жінок рідко зустрінеш, може, одна із тисячі. Зазвичай жінки легко здаються». «Мені ще заміж треба виходити, а не шукати пригод із одруженими чоловіками», — відчеканила Віола. «Ну що ж, бажаю тобі щастя в житті і знайти нецілованого чоловіка. Прощай!» — сумно подивився Гена. «Постараюсь. Щасливо й тобі», — відповіла дівчина, і круто повернувшись, зникла за дверима будинку.

Так уже склалось, що Віола ще раз змінила місце роботи і проживання. Там, у «казенному домі», як і казала ворожка, вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Цей уже зрілий парубок був дуже близький до омріяного ідеалу. Особливо запали в душу чорні очі, опушені густими віями, які прямо в душу дивились. Серце дівчини затріпотіло, захвилювалось і відповіло взаємністю на почуття юнака. Він був особливо чутливим, любив поезію, читав багато віршів напам’ять. Перші весняні квіти дарував коханій щоразу.

Поспішаючи на зустріч, Віола відчувала таку трепетну радість, наче ось-ось побачить найдорожчу і найріднішу їй людину. Кожна зустріч була для них святом. Вона знову покохала!

Із приходом весни зіграли весілля. Тоді квітували сади, все було ніжно-зелене: і трава, і листя дерев. А тюльпани просто полум’яніли. Із тих пір вони йдуть по життю разом, виростили сина, побудували будинок, посадили сад. Уже й на пенсії обоє.

З усмішкою згадує Віола Вікентіївна, як років десь із 20 тому у їхньому колективі на чоловіків напала якась дивна хвороба закоханості. Усі наче «подуріли»: виявляли в жартівливій формі залицяння до чужих жінок. Особлива увага припала Віолеті Вікентіївні. Розумна, серйозна, гарна, гостра на язик, уміла, пряма й відверта, добра і турботлива — такою була жінка на той час. От одна молодша колега, наче ревнуючи старшу, запитала з усмішкою: «Ну що їм від Вас треба, цим чоловікам?» «Не знаю, головне, що мені від них абсолютно нічого не треба. Мені свого чоловіка вистачає», — серйозно відповіла та.

По-іншому й не могло бути, бо вірність подружню ніхто не міг би порушити в їхній сім’ї. Просто не могла б дружина, як і чоловік, зрадити одне одного. І це природно для них. Якби ж то всі дотримувались такого принципу, то й біди було б менше в сімейному житті.

Валентина КУНДЕНКО, с. Красний Колядин Талалаївського району

facebook