Хай їде, хату будуєте на роки, а, коли як не тепер, як має силу. На старість ніхто будову не зачинає, – радила Тетяні мати, а вона й сама мріяла про простору сою хату з великими вікнами і зеленим дахом.
Тому, вона й нарадила Вадима аби зараз, поки молоді, будову розпочати, а через кілька років все скінчиться.
Але…
Поки залили фундамент під серцем у Тетяни була вже дитинка і половина з тих грошей, які заробляв Вадим вже витрачалося на дитину, а треба було все найкраще, а , головне, таке, як ні у кого в селі. Не одна молода мама, побувавши в Тетяни приходила додому та гризла чоловіка аби заробив на таку коляску, підвісних іграшок і повивального столика.
Роки тяглися для Тетяни, бо вже й перша сивина в волоссі, а хату лиш накрили.
– Таню, може не будемо ставити дубові паркети, – втомлено питав Вадим, – вони коштують ого-го, а на вигляд нічим не кращі за звичайний ламінат.
– Ти що? Ти ж на роки робиш, а через рік-два ті дошки подряпають діти і що – далі перестилай.
Подібне вона говорила і про все інше – підвісна стеля, вимурувати піч, далі розвалити піч і зробити камін по-моді, шпалери чи декоративна штукатурка, розпис чи простий колір – Тетяна намагалася встигати за модою, як й на оздоблення мінялася. Найбільше вона навибиралася зі шторами – міняла їх чи не кожного року:
– Бо так в хаті зовсім все по-іншому видається. А от ці старі карнизи треба змінити і замінити на щось інше…
Кожна її задумка крила за собою витрати і довгі ремонтні роботи. Здавалося, що ці ремонти не закінчаться ніколи. Її поза очі так і називали – Ремонтиха.
Діти дійшли повноліття, а знесилений Вадим все ще їздив на заробітки, бо пожити та насолодитися в рідній хаті нема коли: там затекло, там перефарбувати, там дітям на машини заробити, там меблі поміняти, там ванну переробити… Адже всі ці переробки були наслідками здорожчання газу, далі електрики і все крутилося і крутилося по колу.
Вадим мав чітке відчуття, що приїздить не додому, а в гості до родичів, які з нетерпінням чекають, коли він якнайшвидше поїде геть, щоб приїхати через пів року з чудовими подарунками.
Проте, й Тетяна не відчувала до чоловіка майже нічого. Вічний ремонт – це як пекло на землі, це дріб’язкові сварки, які виростають в великі образи.
Одного разу Вадим не приїхав додому, подзвонив і сказав, що треба дещо доробити, за це дадуть більше грошей, тому він візьметься. А через кілька місяців вернувся, побув декілька днів та знову поїхав з тією ж мотивацією.
Тетяна не побачила нічого дивного, треба ж побудувати таку хату, що стояла для їхньої родини на років двісті – тільки це має значення.
Хлопці з бригади давно розказали своїм дружинам в чому річ, а ті шушукали між собою та тішилися, що скоро в Ремонтихи не буде грошей на нові штори. Чи вони їй заздрили – очевидно, що так, але маючи наочний приклад того, як на очах має значення тільки ціль, а все інше –ні, то собі такої родини не хотілося.
Тетяна й сама щось почала відчувати, але не те, що її зраджують, а те, що бракує грошей.
– Вадиме, ти так часто відсутній, але по грошах ми того не бачимо. Діти вже поступати мають, а у нас ні грошей на навчання, ні на людський вигляд, ні на зйомку квартиру.
– Таня, грошей більше не буде – хлопці скоро повнолітні, а хату я тобі збудував. Далі я більше не буду працювати на шпаклівку і кахлі, я вже не маю сили…
Тетяна кліпала очима, а мама її розважувала:
– Добре я тобі казала – будувати хату замолоду, а то тепер в сорок він сили не має. Нічого. Перепочине, подумає і все буде так як і було. Головне, що у тебе є хата, Тетянко.
Тетяна обводила поглядом її чудову хату, пройшлася по кімнатах і помітила невелику тріщинку на стіні, нічим її неможливо зашпаклювати, рветься і рветься. Навесні вона почне тут клеїти шпалери аби не було видно цієї хиби, бо в її хаті має бути все ідеально.
Фото Ярослава Романюка.
